З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко
Атож, того самого (та невже ж таки того?!) Тичину, який у 1920-му писав — ба ні, не писав — заклинав, видихав із мукою: «Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть!». І додавав — із тою особливою, шляхетно-печальною іронією, котру його тодішні європейські рецензенти зразу ж поштиво охрестили «тичининською»: «Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція». У 1930-х зробилось остаточно ясно, що тюремні наглядачі Скрябіна й не потребують — вони замовляють зовсім іншу «музику». Вибирати треба було між «Скрябіним» і ними. Хоч як гірко це визнавати, проте свій вибір — на користь «тюремних наглядачів» — Тичина зробив сам: вбивство в ньому поета відбулося за його згоди — і з його безпосередньою участю.
У певному сенсі така доля виявилася значно страшнішою, ніж у того ж О. Мандельштама, чи Є.Плужника, чи М. Зерова, чи в тисяч і тисяч інших поетів, що їх тоталітарні режими минулого століття розвіяли на «лаґєрную пиль». Хоч би тому, що, відступившись од «Скрябіна», зрадивши свій поетичний геній, Тичина власноручно поховав в очах наступних читацьких поколінь і всі того генія минулі злети — принаймні до кінця століття. Ще й дотепер школярі продовжують безжально римувати його з «кирпичиною», як це робили їхні батьки, діди й прадіди — в тій самій «частушковій» манері, в якій уже-мертвий, «офіційний» Тичина невтомно шкварив більшість своїх «замовлень» для тюремних наглядачів — гіпнотично переконавши себе, буцім то «для народу». «Народ», сам того не відаючи, відплатив йому за його відступництво щирою монетою відрази, а «наглядачі» десятиліттями ревно пильнували, аби становище не мінялося і правда про трагедію поета залишалася надбанням хіба що езотеричних, вузько-інтеліґентських кіл. Перша ж, що вийшла з тих кіл, ґрунтовна праця про цю трагедію — книжка «Феномен доби, або Сходження на Голгофу слави» — аж до кінця радянської історії осіла в рукописі в архівах КҐБ, а її автор, Василь Стус, дістав за неї свій перший табірний строк — сім років суворого режиму плюс п'ять заслання. Просто-таки за текстом того самого «похованого» — ще живого, ще геніального! — Тичина: «Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою»…
А геніальним він безперечно був — його впізнали й визнали таким майже відразу, з появою у 1918 році дебютної збірки «Сонячні кларнети», цього безсумнівного вінця європейського символізму. На початку 1920-х його вже повним ходом перекладали — в Росії, в Польщі, відтак і в Західній Європі, — і тамтешні критики проголошували його «найбільшим поетом слов'янського світу», порівнюючи з Рільке й Полем Валері: з цим другим, як на мене, трохи з натяжкою, бо Тичина цікавіший — пластичніший, музичніший, узагалі багатший… Цікавіший він, либонь, і за Блока, з яким його теж тоді активно порівнювали — і небезпідставно: обоє-бо розвивалися тим самим шляхом, синтезуючи релігійно-містичну естетику символізму з «прямою мовою» вихлюпнутих на вулиці й майдани голосів маси, одначе та «музика революції», котру Тичина так пронизливо «проаранжував» збіркою «Замість сонетів і октав» (1920), авторові «Дванадцяти» була вже відверто не під силу. І не тільки йому: в усій світовій поезії XX століття навряд чи вдасться відшукати такий камертонально-точний, трагічно-катарсичний відгук на наростаючий апокаліптичний гул доби, в котрій «звір звіря їсть». «То не березовий, бузовий / солодкий сік: / по всій землі, по всій землі пройшов головосік…». Це смак крови — Тичина фізично його відчуває. «І коли явивсь Господь / у крові моїх братів, — / заридала в серці віра / і вжахнулася душа»… Схоже, на тому поворотному етапі в глибині своєї нажаханої душі він остаточно, за класичною формулою Достоєвського, і зважився «Творцю вернуть білет». Тепер ми знаємо: нічого доброго з цього вийти не може…
Згадую спектакль про громадянську війну в Росії, що його кілька років тому поставив у Нью-Йорку театр «Ля Мамма». Зі сцени раз у раз лунали вірші, од яких зал затамовував подих і по тілу йшли мурашки, а я все не впізнавала за англомовною ритмомелодикою «відчужених» перекладом текстів і мучилась: щось страшенно знайоме, звідки ж це?.. І тільки коли впало: «Instead of sonnets and octaves», — охнула: Боже мій, та це ж Тичина! — як давно, виявляється, я його не перечитувала!..
Ту збірку 1920 року — як і десятки інших ранніх віршів — ніколи більше не передруковували за Тичининого життя. Решту ранньої поезії — майже всю! — було нещадно «відредаґовано», читай: відцензуровано. Найстрашніше, що автор сам допомагав чинити вівісекцію, сам, як різник, тупо тнув «по живому», вносячи правки (з яких, приміром, заміна заворожливого, глухо стогнучого рядка «О, панно Інно, панно Інно!» на банально-перукарське «О, люба Інно, ніжна Інно!» була ще найневиннішою з невинних). То була третя смерть Тичини: вщент перекраяним і перешитим до калічної, немічної невпізнанности (цілком за Дж. Орвелом!), на кінець 1930-х років колишній «найбільший поет слов'янського світу» був упечатаний в історію літератури зі своїм «будем-будем-бить» — наче з енкаведистським штампом «Хранить вечно». В еміґрації гірко зітхав Євген Маланюк: «Од кларнета твого пофарбована дудка зосталась…». Уточню: навіть не дудка — барабан для розстрільної команди.
Три смерті — в цьому є щось фольклорне, міфологічне: одна — від Бога (природна), одна — від чорта (самогубство поета), одна — від людей (читацьке забуття). Над цією, третьою, ми все-таки владні — скасувати її, відродивши живого Тичину. Вперше — і востаннє! — його ранні поезії в повному обсязі вийшли 1991 року. Десятитисячний наклад ошатного тома під заголовком «Сонячні кларнети», оформленого репродукціями з Тичининих власних малюнків і полотен, розлетівся вмить (я й сама не встигла його купити!), і звідтоді — ні перевидань, ні перечитань: Стусів «Феномен доби» донині лишається, гай-гай, найсистемнішою студією в тичинознавстві…
Можливо, в
