З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко

в літньої майстрині — і застрягла коло неї на добрих дві години, розпачливо шкодуючи, що не маю при собі диктофона. От послухайте, — казала та дивачка, — торкніть оцього дзвіночка — чуєте голубий тон? А в оцього-о — фіолетовий… Я справді починала щось таке чути — ніби наново відкривався колись, у дитинстві, ще самозрозумілий зв'язок межи звуком і кольором, — а та провадила далі: глина має двісті шістдесят три кольорових відтінки звуку, а професіонал чує й більше… Вона сама явно була таким професіоналом — мисткинею з шістдесятників, що якимсь дивом зберегла ненарушальним світ своєї молодости, — я збагнула це, коли від глини вона перейшла на писанки: справжня писанка, пояснювала, може бути тільки керамічною або дерев'яною, але не «виссаною», бо «виссана» — то «вбите життя»; можна розписати живе яйце, щоби потім з'їсти, але не «пустушку», що ними ото торгують… Я притерпла: з її мови, як із забутого сну, виринуло казкове Яйце-райце — те, що його герой був необачно розбив, а з нього хмарою посунула худоба: на малюнку в моїй дитячій книжці тут була величезна розколота писанка… В міру того, як жінка говорила — плавко й спокійно, як тече вода, як снується прядивляна нитка, — поступово проступав і оголювався  п е р в о з д а н н и й  смисл речей — звичайна кераміка ставала шлюбом стихій: земля-вода-вогонь-повітря, — і століття відвалювалися мені з-перед очей, як від замазаної фрески відпадає грубо нанесене валькування. Те, що круг нас матюкалися з хижим азартом торговці армійськими бляхами, по-воронячи хрипло перекаркувалися перекупки з лотками пластмасових заколок і «бранзолєтів» («Ір-ка! В тібя сігарєти єсть?»), а над фасадами притульних кожум'яцьких флігельків, описаних Нечуєм і Старицьким, загрозливо розгойдувалися потворні баштові крани, якось не те щоб відсунулося в інший вимір, а просто — втратило вагу, перестало гнітити своєю присутністю: то була чергова «пустушка», вульгарна підробка, позбавлена живляного зародка. Жива справжність була в словах майстрині, в її мелодійних дзвіночках — сьогодні так само, як і тисячу років тому, на цьому самому місці, на Боричевім узвозі під горбом Десятинної. Ніщо за ці віки не змінилось — ніщо з того, що є важливим.

І ось там-то, від тої химерної «дзвінкової пані» (це ім'я теж знайшлося для неї саме собою — з Антонича: всі порізнені скалки моєї культурної пам'яти в чарівний спосіб відновлювалися й стягалися докупи в цільне мозаїчне панно, мов на кожну було від початку приділено своє місце!) я й почула формулу, яка мене приголомшила: поезія, сказала Дзвінкова Пані (не пам'ятаю вже, як саме ми перейшли до поезії, здається, вона тлумачила орнаменти на дзвіночках, щось цитувала з колядок про Дажбога і сонцеворот…), «поезія, це Божа мова, а проза — княжа мова: тільки в поезії можна  т в о р и т ь».

Це було так, наче мені зненацька вручили ключі од тисячі замків нараз.

І, властиво, так воно й було.

Тільки одне забула тоді додати Дзвінкова Пані: щоб бути почутою звичайними земними людьми в їхніх трудах і ділах, «Божа мова» — поезія — завжди потребує посередництва «княжої», подібно як і слова Святого Письма доносяться до мирян не навпростець, а через проповідь з амвона, через писання екзегетів, через напучування духівника… Коли в поспільстві гору беруть смерди, «княжа мова» заникає, а поезія робиться невчутною. Такі «смердівські» епохи не раз випадали в історії й лишали по собі хіба що туманний образ «темних віків»: власне тому, що нічого не вміли «створить» і губили навіть сам предковічний людський подив перед чудом творення — той подив, котрий єдиний відрізняє нас від тварин і котрий, як запевняли ще давньогрецькі філософи, і є першопочатком всякої культури.

Здається, я знаю, в який спосіб сьогоднішній читач ще може  з д и в у в а т и с я  Калинцеві. Можна навіть обійтися без видавничих коментарів і документальних додатків на півтома — тобто воно, звичайно, добре було б, і ще й як здалося б, але де ж нам, грішним, добра сього взяти… Проте є й простіший спосіб — і, смію вважати, не менше надійний.

Із томом Калинця треба приїхати до Києва, прийти на Андріївський узвіз і розшукати там Дзвінкову Пані. Треба стати коло неї й слухати гру її дзвіночків — доти, доки слух тобі промиється настільки, що почнеш розрізняти бодай половину з двохсот шістдесяти трьох кольорових відтінків звуку. Треба послухати її оповідок — а говорить вона, як ворожить: кожному охочому, не на те, щоб люди в неї купували, а «щоб знали» — по-проповідницьки, «княжою мовою» говорить: про гончарів і кожум'як, що дали ймення тутешнім урочищам, про таємну символіку орнаментів і колядок, поганських і християнських свят, про єдиний колобіг земних трудів і небесних світил, — за кожним поворотом оповіді занурюєшся все глибше й глибше. І ось тоді, коли відчуєш, що вільно й безперешкодно пливеш у часі, як по ріці, — щойно тоді розгорнути Калинця.

І прочитати «Тринадцять алогій»: від «Різдвяного алогійного» аж по «Звуки», і «Числа», і «Мій азбуковник», і «Орати метеликами», — не минаючи ні титли, не перериваючи плавби. І «Міф про козака Мамая», і «Ладі і Марені» — власне, всю «Невольничу музу». Тоді стане видно, що в ув'язненні з поетом сталося, по суті, те саме, що оце щойно з тобою, тільки в незрівнянно драматично укрупненому, дольовому, кармічному масштабі: силоміць вирваний зі свого соціального часу, «зека» Калинець просто відсунув його, як «пустушку», що враз перестала «довліти дневі» своєю злобою, — і поплив за часопотоком Дзвінкової Пані, в якому все, що записано в Книгу Життя, тисячоліттями зберігається незмінним. У цій Книзі поет із княжим іменем залишив і свої письмена.

Ну а вже потім — уже тримаючи в умі цю, раз віднайдену, як казали в 1920-х, «точку погляду», — прочитати ранню «Пробуджену музу»: вона значно більше «заземлена» на свій час, свою добу, і ту добу таки належить знати й розуміти, щоб почути крізь рядки її хрипкий, прискорений віддих («маєм вуха повні галюцинацій / раптом зривається хтось мамо / раптом зривається хтось Ірино / Стефо Михайле Славку Іване / раптом зривається хтось оглядається / відчиняє двері визирає у вікно»…), — але ж зрілий поет завжди є найпевнішим ключем до себе-раннього, і, крім того, раз відчувши непроминальне, відчути минуще вже не становить для душі завдання непереборної складности.

Ось такий-от метод, яким тільки й можу поділитися з читачем Калинця в літо Боже 2004-те — замість передмови.

Метод, задля якого — зацитькавши всі «неможливо, impossible, unmõglich» — я й списую ці сторінки.

Бо Дзвінкова Пані ще стоїть на Андріївському узвозі. І книжки Ігора Калинця ще