Метаморфози - Публій Овідій Назон
351 В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,
352 Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі
353 Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.
354 З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —
355 Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.
356 Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта
357 Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди
358 Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.
359 Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,
360 Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,
361 Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити.
362 Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.
363 Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько
364 Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,
365 Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,
366 Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.
367 Тільки обличчя одне, моя сестро — голубонько, в тебе
368 Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно
369 Тілом були, — наче сльози пливуть. Поки слово ще може
370 Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:
371 «Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —
372 Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!
373 Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну,
374 Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.
375 Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!
376 Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто
377 Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.
378 А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився
379 Й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою».
380 Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває
381 Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.
382 Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!
383 Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,
384 Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.
385 А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,
386 Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,
387 Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!
388 Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну
389 Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.
390 Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки
391 Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне».
392 Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;
393 Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».
394 Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена
395 Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,
396 Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом
397 Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,
398 З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум'яних,
399 Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.
400 Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,
401 Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,
402 Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.
403 Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах
404 Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька
405 Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,
406 Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,
407 Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,
408 Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька.
409 Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,
410 Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,
411 Поки злочинного золота в нього жона не попросить,
412 Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.
413 Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,
414 Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям
415 Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.
416 Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку
417 Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».
418 Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,
419 Віща Феміда, — гуртом почали гомоніти всевишні:
420 Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись
421 Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,
422 Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,
423 Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий
424 Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,
425 Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.
426 Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті
427 Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,
428 Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,
429 Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі
430 Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула
431 Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли
432 Їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.
433 Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились —
434 То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,
435 Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,
