З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

волинсько-житомирського Олексія Громадського. Вбито єпископа Мануїла тою ж ОУН. «То що вже казати про священиків у сільских приходах?» — ставить питання Віктор Поліщук. І відповідає: «Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були и такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали».

Але були й інші.

Далі автор посилається на книгу вже згадуваного Олександра Кормана. Корман пише про участь греко-католицьких священиків у злочинствах проти польського населення. Так, отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах (Букач), очолював терористичні групи боївок ОУН-УПА, які 28 лютого 1944 р. вчинили напад на населення в селі Коростятин. Отець Палагицький брав безпосередню участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир. Згинуло 78 людей — чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було поранено. 20 березня 1945 р. в Коропці було спіймано боївку терористів ОУН-УПА силою 350 чоловік, яку очолював уніатський священник Палагицький. Разом з ним у боївці була його дочка і кілька черниць.

Священник Романовський був співорганізатором масового морду у селі Бичківці, де знищено 63 поляків. Їх рубали сокирами, кололи вилами, душили шнурками, палили живцем. Після кількох років деякі злочинці не змогли перенести психічного стресу і мук совісті і покінчили життя самогубством.

В склад проводу станиці ОУН в селі Синків (Заліщики, Тернопільщина) входив отець Василь Мандзюк, який брав участь у мордуванні поляків, євреїв та лояльних українців. Є чимало свідчень, що поляків бандерівці катували в костьолах, у час богослужінь. Так 11 липня 1943 року в колонії Октавин боївка ОУН напала на поляків у костьолі. Після різанини всередині костьола, підпалено його вибухами гранат, а тих, хто тікав — перестріляли. 30 серпня 1943 року в селі Острувка вбитий ксьондз Станіслав Добжанський.

Ксьондз Вацлав Шетельницький у книжці «Забутий герой ксьондз Станіслав Франкль» (Рим, 1983) наводить наступні факти.

Парафія Баборів (Тернопіль). Ксьондза пароха Кароля Процика 2 вересня 1943 року бандерівці закололи багнетом.

13 лютого 1944 року оунівці вбили ксьондза Владислава Жигеля в Бєняві (Підгайці).

14 березня 1944 року під час нападу бандерівців на село Бобулинці (Букач) був застрілений ксьондз Юзеф Сушинський.

13 листопада 1943 року бандерівці схопили в селі Библо (Рогатин) ксьондза Антоні Вєжбовського та місцевого вчителя Врубля і замордували біля лісничівки на Подолянці.

В присілку Нирки (Заліщики) бандерівці вбили двох черниць в місцевому монастирі.

В ніч на 2 квітня 1944 року під час нападу на село Землянка (Калуш) бандерівці живцем спалили ксьондза Блажея Губу. В час акції загинуло 65 чоловік, село і костел спалені.

Парафія Фрага. 5 лютого 1944 року бандерівці замордували отця Віталія Борсука; 19 лютого того ж року мученицькою смертю згинули отець Йоахім Шафанець і чернець Рох Салек та багато інших подібних злочинів. Так на тридцяти сторінках цієї книжки.

Тут же Віктор Поліщук зазначає, що тільки у Львівській архідієцезії бандерівці вчинили напади на 128 парафій, вбили 48 ксьондзів, 4 пропали безвісті, вбили також 8 черниць, 7 ченців, спалили 6 костелів і знищили 7.

«Де, в чому шукати причини такої дикої поведінки ОУН-УПА?» — питає Віктор Поліщук. І відповідає: «Причина одна: ідеологія українського націоналізму, обгрунтована науково Дмитром Донцовим».

І ще додає:

І нарешті, така заувага автора:

Зате між українськими націоналістами досі ходить анекдот:

Експансія націоналізму

Розділ II останньої частини книги Віктор Поліщук так і називає — «Експансія українського націоналізму на Україні». Ця експансія, вказує автор, відродилась у час горбачовської «перебудови».

Розглядаючи цю експансію, В. Поліщук робить досить справедливе застереження:

Але, підфарбувавшись, і дещо замаскувавшись, всі фракції ОУН, як і ті угрупування, що явно до них тяжіють, аж ніяк не відмовляються від злочинної ідеології і злочинного минулого. Мало того, вони реанімують все, чим жили і дихали українські націоналісти в тому злочинному минулому і прагнуть нав'язати те минуле нинішній Україні.

Віктор Поліщук:

«Пролог» — то і є Т. Гунчак. Він дефілював між Львовом і Києвом, налагоджував звязки і постійно консультував, як діяти по-оунівськи.

Тут же Віктор Поліщук використовує уривки із статті Т. Гунчака про Д. Донцова («Українська політична думка 1920-х років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм». — «Літературна Україна». 1991. 20 червня.): «…сильні народи повинні побороти слабших і нав'язати їм свій спосіб життя. Дуже важлива теза в ідеології Донцова є поняття «творчого насильства» й «ініціативної меншості» як сил порядкуючих. Аналізуючи той аспект чинного націоналізму, Михайло Сосновський (автор політичної біографії Д. Донцова — В.М.) відзначав, що Донцов «відкидав ідею демократії, лібералізму, гуманізму і соціалізму. Натомість, як підставу суспільно-політичної організації народу висунув він засади «ініціативної меншості», то значить групи людей… яка прагне до влади».

Таке возвеличування Донцова емісаром Т. Гунчаком, зрозуміло, мало неабияку реакцію в посткомуністичній Україні. Правда, зазначає Віктор Поліщук, дещо пізніше в газеті «Демократична Україна» той же Гунчак заявив, що «особисто… не поділяє поглядів Донцова», який, мовляв, «мав рацію лише в 30-х роках» (Газ. «Демократична Україна». 1992. 25 березня.).

Врешті ОУН-з послала не тільки своїх емісарів в Україну, але й перенесла в Київ свій орган, журнал «Сучасність». «Так легше просувати ідеї ОУН-УПА», — зазначає В. Поліщук.

Другою вирушила в Україну ОУН-мельниківців та перенесла із Парижа в Київ свій орган «Українське слово». Засновано в Києві також журнал «Розбудова держави» (типу «Розбудова нації»). Появився в Києві і лідер ОУН-м Микола Плав'юк та його численні емісари. Спільно з Левком Лук'яненком вони редагують свої видання.

Найпізніше, «але зате найбрутальніше», — відзначає Віктор Поліщук, — рушила в Україну ОУН-бандерівців, яка відразу ж провела кілька своїх конференцій, де, звертаючись до Президента, Верховної Ради, почала вимагати реабілітації ОУН-УПА.

І знайшлися в Україні сили, які почали ті оунівські експансії підтримувати. Начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України (недавній сержант) генерал В. Мулява на конференції «Роль націоналізму в процесі державотворення України» виголосив промову, в якій заявив, що колір штандарту України повинен бути червоно-чорним (тобто бандерівським) (газ. «Гомін України», Торонто, 1992 р., 4 листопада.). Львівський поет Ростислав Братунь (про якого ми вже писали в попередніх підрозділах), який, як відзначає В. Поліщук, «десятиліттями гавкав на ОУН», в інтерв'ю «Робітничій газеті» заявив, що «націоналізм — вища форма патріотизму» («Робітнича газета». 1992.11 грудня.). Дмитро Павличко, якого Віктор Поліщук вважав довгі роки «сумлінням українського народу», став писати текст маршу війська України, в якому є слова про наступність УПА в традиціях українського війська. А Президент України Леонід Кравчук, говорячи