Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз
Для еволюційної часової шкали придадуться інші типи «годинників», наприклад калій-аргонові. Калій-аргоновий «годинник» настільки повільний, що не годиться для археологічної/історичної часової шкали. Це було б усе одно що намагатися використовувати годинникову стрілку звичайного годинника для фіксації часу спринтера на стометрівці. З іншого боку, для засікання часу мегамарафону, яким є еволюція, щось на кшталт калій-аргонового «годинника» — саме те, що треба. Іншими радіоактивними «таймерами», кожен зі своєю характерною швидкістю відліку, є рубідій-стронцієві та уран-торій-свинцеві «годинники». Отже, цей невеличкий відступ розповів нам, що, коли палеонтолог бачить перед собою якусь скам’янілість, він зазвичай може визначити, коли ця тварина жила, за абсолютною часовою шкалою в мільйони років. Як ви пам’ятаєте, насамперед ми заглибилися в цей розгляд визначення дати й часу, бо цікавились очікуваннями щодо даних про скам’янілості, які можуть мати представники різних напрямків еволюційної теорії — «пунктуалісти», «ґрадуалісти» тощо. А тепер настав час розглянути, що ж це за різні очікування.
По-перше, припустімо, що природа була надзвичайно доброю до палеонтологів (чи, може, недоброю, якщо зважити на задіяні додаткові зусилля) й надала їм скам’янілості всіх тварин, що колись жили на світі. Якби ми справді могли подивитися на такі повні дані про скам’янілості, ретельно організовані в хронологічному порядку, що ми як еволюціоністи сподівалися б побачити? Що ж, коли ми — «ґрадуалісти» на кшталт тих, що карикатурно зображуються на прикладі історії про синів Ізраїлевих, то могли б очікувати, скажімо, що хронологічні послідовності скам’янілостей завжди демонструватимуть плавну еволюційну тенденцію з фіксованою швидкістю змін. Іншими словами, якщо ми маємо три скам’янілості A, B і C, де А є предковою для B, яка є предковою для C, то слід очікувати, що B буде за своєю формою пропорційно проміжною між А і C. Наприклад, якби А мала довжину ніг 20 дюймів, а C — 40 дюймів, то ноги B були би проміжними, а їхня точна довжина — пропорційною часу, що минув між періодами існування A і B.
Якщо довести цю карикатуру на ґрадуалізм до логічного завершення, то так само, як ми розрахували середню швидкість пересування ізраїльтян у 24 ярди на день, можна розрахувати й середню швидкість видовження ніг еволюційної лінії нащадків від А до C. Якщо, скажімо, А жила на 20 мільйонів років раніше за С (аби наблизити цю абстракцію до реальності, зазначу, що перші відомі нам представники родини конячих Hyracotherium жили приблизно 50 мільйонів років тому й були розміром із тер’єра), ми маємо еволюційну швидкість зростання 20 дюймів за 20 мільйонів років, або одну мільйонну дюйма на рік. Виходить, що карикатурний ґрадуаліст начебто вірить, що ноги постійно росли впродовж поколінь із цією дуже низькою швидкістю, скажімо чотири мільйонних дюйма за покоління, якщо взяти час чергування поколінь як у коней — приблизно 4 роки. Ґрадуаліст начебто вірить, що крізь усі ці мільйони поколінь особини з ногами, на чотири мільйонних дюйма довшими за середні, мали перевагу над особинами з ногами середньої довжини. Вірити в це — все одно що вірити, що ізраїльтяни щодня проходили пустелею лише 24 ярди.
Те саме справедливо навіть для однієї з найшвидших із відомих нам еволюційних змін — роздування людського черепа з часів існування якогось давнього предка на кшталт австралопітека з об’ємом мозку приблизно 500 см3 до черепа сучасної людини розумної з середнім об’ємом мозку приблизно 1400 см3. Це збільшення приблизно на 900 см3 —майже потроєння об’єму мозку — відбулося впродовж якихось трьох мільйонів років. За еволюційними мірками це висока швидкість змін: мозок, схоже, роздувався неначе повітряна кулька. І справді, якщо подивитися під деякими кутами, череп сучасної людини таки нагадує опуклу сферичну кулю порівняно з більш пласким, зі скошеним лобом черепом австралопітека. Але якщо порахувати кількість поколінь у трьох мільйонах років (скажімо, приблизно чотири на століття), то середня швидкість еволюції є меншою, ніж одна сота кубічного сантиметра за покоління. Карикатурний ґрадуаліст начебто вірить, що там відбувалися повільні й невблаганні зміни, покоління за поколінням, так, що в усіх поколіннях сини були трохи мізкуватішими за своїх батьків (на 0,01 см3). Можливо, припускається, що кожне наступне покоління приносило додаткову одну соту кубічного сантиметра з суттєвою перевагою для виживання порівняно з попереднім.
Але ж одна сота кубічного сантиметра є просто крихітною величиною порівняно з діапазоном розмірів мозку, які ми спостерігаємо у сучасних людей. Наприклад, часто згадується той факт, що розмір мозку письменника Анатоля Франса — не якогось там дурника, а лауреата Нобелівської премії — був менший за 1000 см3, тоді як на протилежному краю діапазону трапляються й мізки з об’ємом 2000 см3. Як приклад часто згадують Олівера Кромвеля, хоча я не знаю, наскільки цьому можна вірити. Виходить, що середнє збільшення на 0,01 см3 за покоління, яке, на думку карикатурного ґрадуаліста, дає суттєву перевагу для виживання, є лише однією стотисячною частиною відмінності між мізками Анатоля Франса й Олівера Кромвеля! На щастя, в реальності такого карикатурного ґрадуаліста не існує.
Гаразд, якщо ґрадуаліст такого типу є лише карикатурою — вітряком для списів пунктуалістів, — то, можливо, є якийсь інший тип ґрадуаліста, який реально існує й дотримується логічних переконань? Я покажу, що відповідь на це питання ствердна і що до лав ґрадуалістів у цьому другому сенсі входять усі розсудливі еволюціоністи, серед яких, якщо доскіпливо розібратися у їхніх переконаннях, є й ті, що називають себе пунктуалістами. Але ми маємо розуміти, чому пунктуалісти вважають, що їхні погляди були революційними та захопливими. Відправною точкою для розгляду цього питання є існування явних «пробілів» у даних про скам’янілості, і саме до цих пробілів ми зараз і перейдемо.
Починаючи з Дарвіна, еволюціоністи усвідомили, що, коли організувати всі доступні нам скам’янілості в хронологічному порядку, вони не утворять плавну послідовність ледь відчутних змін. Там, безумовно, можна буде розпізнати довгострокові тенденції: ноги стають прогресивно довшими, черепи — прогресивно більш опуклими тощо, — але ці тенденції, як показують дані про скам’янілості, є зазвичай рвучкими, а не плавними. Разом із більшістю своїх послідовників Дарвін припускав, що головною причиною цього є недосконалість даних про скам’янілості. На думку Дарвіна, повні дані про скам’янілості, якби тільки вони в нас були, показали би поступові, а не різкі зміни. Але оскільки скам’яніння — справа непевна, а пошук потрібних скам’янілостей навряд чи менш непевний, ми отримуємо щось на зразок кіноплівки, в якій бракує більшості кадрів. Ми можемо, безумовно, побачити якийсь рух, коли прокручуємо наш фільм про скам’янілості, але він є ще судомнішим, ніж у картинах Чарлі Чапліна, бо навіть найстаріша та найподряпаніша з його стрічок не втратила дев’яти десятих своїх кадрів.
Коли американські палеонтологи Найлз Елдредж і Стівен Джей Ґулд 1972 року вперше запропонували свою теорію переривчастої рівноваги, то висловили припущення, яке
