Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

з тих пір подається як щось зовсім інше. Вони припустили, що насправді дані про скам’янілості можуть не бути такими вже недосконалими, як нам здається. Можливо, що «пробіли», які ми спостерігаємо, є правдивим відображенням того, що насправді відбувалося, а не дражливими, але неминучими наслідками неідеальних даних про скам’янілості. Можливо, що еволюція дійсно в певному сенсі відбувається шляхом раптових спалахів, які переривають довгі періоди «стазису», впродовж яких у конкретній спадковій лінії не відбувається жодних еволюційних змін.

Перш ніж розглядати, які саме раптові спалахи мали на увазі автори теорії, зазначимо, що існують певні значення «раптових спалахів», яких вони, безперечно, на увазі не мали. Їх необхідно прибрати з дороги, бо вони дають привід для серйозних непорозумінь. Елдредж і Ґулд, безумовно, погодилися б, що через недосконалість даних про скам’янілості справді виникають деякі дуже важливі пробіли. Причому дуже великі пробіли. Наприклад, кембрійські шари скельних порід віком приблизно 600 мільйонів років є найстарішими, в яких ми знаходимо більшість основних груп безхребетних. І багатьох із них ми знаходимо вже в доволі розвиненій стадії еволюції, починаючи з перших виявлених зразків. Немов їх просто підсадили туди без будь-якої еволюційної історії. Зайве говорити, що таке враження раптової підсадки захопило уяву креаціоністів. Однак еволюціоністи всіх мастей вважають, що насправді цей факт відображає дуже великий пробіл у даних про скам’янілості, пробіл, що існує просто через те, що з якоїсь причини дуже небагато скам’янілостей збереглися з часів приблизно до 600 мільйонів років тому. Однією з вагомих причин цього може бути те, що багато з цих тварин мали у своїх тілах лише м’які частини — жодних тобі мушель чи кісток для скам’яніння. Якщо ви — креаціоніст, то можете подумати, що це просто така відмовка. Моя ж позиція тут полягає в тому, що, коли ми говоримо про пробіли такої величини, в інтерпретаціях «пунктуалістів» і «ґрадуалістів» немає жодної розбіжності. Обидві школи однаково не поважають так званих наукових креаціоністів і погоджуються в тому, що великі пробіли є справжніми, що вони справді є відображенням недосконалості даних про скам’янілості. Обидві школи погоджуються, що єдиним альтернативним поясненням раптової появи стількох складних видів тварин у кембрійську еру є божественне створення, і обидві заперечують таку альтернативу.

Є іще один можливий сенс, у якому можна сказати, що еволюція відбувається раптовими ривками, який не збігається із запропонованим Елдреджем і Ґулдом, принаймні в більшості їхніх праць. Можливо, що деякі явні «пробіли» в даних про скам’янілості справді відображають раптову зміну за одне-єдине покоління. Можливо, там справді ніколи не було жодних проміжних етапів; можливо, великі еволюційні зміни відбулися впродовж одного покоління. Син міг би народитися настільки відмінним від свого батька, що, по суті, належав би до іншого виду. Він був би мутантною особиною, і мутація ця була б такою значною, що називалася б макромутацією. Теорії еволюції, що базуються на макромутації, називають теоріями «сальтації», від латинського saltus — «стрибок». Оскільки теорію переривчастої рівноваги часто плутають із сальтацією, тут важливо детально розглянути останню й показати, чому вона не може бути суттєвим чинником еволюції.

Макромутації — мутації з великим ефектом, — безпереч­но, відбуваються. Питання ж не в тому, чи вони відбуваються, а в тому, чи відіграють вони якусь роль в еволюції. Іншими словами, чи долучаються їхні результати до генофонду видів, чи натомість завжди ігноруються природним відбором. Відомим прикладом макромутації є так звана «антенапедія» у плодових мушок дрозофіл. У нормальної комахи антени мають дещо спільне з ніжками й розвиваються в ембріона аналогічним чином. Але й відмінності також вражають, адже ці два типи кінцівок використовуються для зовсім різних цілей: ніжки — для ходіння; антени — для відчуття дотику, запаху та інших речей. Мушки з антенапедією — дивацтво природи, у них антени розвиваються точнісінько так само, як ніжки. Або, інакше кажучи, це мушки, що мають не антени, а зайву пару ніжок, які виростають із сегментів, де повинні бути антени. Це справжня мутація в тому сенсі, що вона є результатом помилки під час копіювання ДНК. І вона передається у спадок, якщо мушки з антенапедією утримуються в лабораторії настільки добре, щоб прожити достатньо довго для благополучного розмноження. У дикій природі вони довго не прожили б через незграбні рухи та гіршу роботу життєво необхідних органів чуття.

Отже, макромутації таки відбуваються. Але чи відіграють вони якусь роль в еволюції? Люди, що називають себе сальтаціоністами, вважають макромутації засобами, якими в еволюції можуть відбуватися великі стрибки впродовж одного покоління. Справжнім сальтаціоністом був Річард Ґолдшмідт, з яким ми вже зустрічалися в розділі 4. Якби сальтаціоністи були праві, то видимі «пробіли» в даних про скам’янілості не обов’язково мали б бути пробілами як такими. Наприклад, сальтаціоніст може вважати, що перехід від скошеного лоба австралопітека до опуклого лоба людини розумної відбувся одним-єдиним макромутаційним кроком, впродовж одного-єдиного покоління. Відмінність у формі тіла між цими двома видами є, мабуть, меншою, ніж відмінність між звичайною плодовою мушкою й мушкою з антенапедією, і теоретично можливо, що перша людина розумна була генетично видозміненою (можливо, гнаною й переслідуваною) дитиною двох нормальних батьків-австралопітеків.

Є дуже вагомі причини для заперечення всіх таких сальтаціоністських теорій еволюції. Однією, доволі прозаїчною причиною є те, що якби якийсь новий вид справді виник за один-єдиний мутаційний крок, то представникам цього нового виду було б, мабуть, важко знайти собі партнерів. Але мені ця причина здається менш промовистою й цікавою, ніж дві інші, які я вже згадував, розмірковуючи про те, чому слід відкинути можливість великих стрибків Землею біоморфів. Першу з цих ідей висловив видатний статистик і біолог Р. А. Фішер, з яким ми вже зустрічалися, розглядаючи інші питання в попередніх розділах. Фішер був непохитним опонентом усіх форм сальтаціонізму за часів, коли той був значно більш модним, ніж сьогодні, й використовував таку аналогію. Уявіть собі мікроскоп, що майже, але не зовсім ідеально сфокусований, а в усьому іншому добре налаштований для чіткого бачення. Які шанси на те, що, коли ми внесемо в налаштування мікроскопа якусь випадкову зміну (відповідну мутації), це покращить фокус і загальну якість зображення? Фішер говорив:

Доволі очевидно, що ймовірність покращення налаштування внаслідок будь-якої великої випадкової зміни буде дуже мала, тоді як у випадку змін, значно менших за найменшу, але здійснених виробником чи оператором, шанс на покращення майже напевне був би 50 : 50.

Я вже зазначав, що речі, які Фішеру вдавалося «легко побачити», могли вимагати від звичайних учених великих розумових зусиль, і те ж саме стосується того, що він вважав «доволі очевидним». Тим не менш подальші роздуми майже завжди показують, що він був правий, і в нашому випадку це можна довести без зайвих труднощів, отримавши від того задоволення. Не забувайте, що ми уявляємо собі мікроскоп із майже правильним фокусом перед початком роботи. Припустімо, що лінза знаходиться трохи нижче, ніж вона мала б бути для ідеального фокуса, — скажімо, на одну десяту частку дюйма ближче до предметного скельця. Тоді, якщо зсунути її зовсім трохи, скажімо на одну соту частку дюйма, у випадковому напрямку, які будуть шанси на покращення фокуса? Якщо випадково зсунути її на одну соту частку дюйма вниз, фокус погіршиться. Якщо ж випадково зсунути її на