Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

самим, що й найкращі гени в майбутніх поколіннях. Те, що необхідно для перемоги над нинішнім поколінням паразитів, непридатне в боротьбі проти наступного покоління паразитів, що еволюціонують. Таким чином, завжди будуть якісь самці, що виявлятимуться генетично краще за інших спорядженими для перемоги над сучасним їм поколінням паразитів. Відповідно, самиці завжди можуть бути корисними своєму потомству, обираючи найздоровіших із нинішнього покоління самців. Єдиними загальними критеріями, які можуть використовувати послідовні покоління самиць, є ознаки, які міг би використовувати й будь-який ветеринар, — яскраві очі, лискучий плюмаж і т. п. Лише по-справжньому здорові самці можуть демонструвати ці ознаки здоров’я, тому відбір сприяє тим самцям, що демонструють їх максимально й навіть дещо перебільшують за допомогою довгих хвостів і широких віял.

Однак теорія паразитів, хоча вона й цілком може виявитися правильною, вибивається з теми мого «вибухового» розділу. Повертаючись до нестримної теорії Фішера/Ланде, наразі потрібно навести докази зі світу реальних тварин. Як же нам відшукати такі докази? Які методи можна для цього використовувати? Багатообіцяльний підхід був запропонований зоологом Мальте Андерссоном із Ґетеборзького університету. Так сталося, що він працював із тим самим птахом, якого я використовую тут для розгляду теоретичних ідей, довгохвостим оксамитовим ткачем, причому вивчав його у природному середовищі існування в Кенії. Експерименти Андерссона стали можливими завдяки нещодавньому технологічному прориву, а саме появі суперклею. Він розмірковував таким чином. Якщо це правда, що фактична довжина хвостів самців є компромісом між утилітарним оптимумом, з одного боку, і тим, чого справді хочуть самиці, з другого, то самця можна зробити суперпривабливим, надавши йому надзвичайно довгий хвіст. Отут і виходить на сцену суперклей. Я коротко опишу експеримент Андерссона, бо він є чудовим прикладом експериментального задуму.

Андерссон зловив 36 самців оксамитового ткача й розподілив їх на дев’ять груп по чотири особини. Поводження з кожною групою було приблизно однаковим, але пір’я хвоста одного представника кожної групи з чотирьох самців (відібраного абсолютно навмання з метою уникнути будь-якої несвідомої упередженості) підрізалося до довжини 14 сантиметрів (приблизно 5,5 дюйма). Відрізана частина приклеювалася суперклеєм, що швидко застигає, до кінчика хвоста другого представника групи. Таким чином, перший самець мав штучно вкорочений хвіст, а другий — штучно подовжений. Третій птах залишався з незміненим хвостом — для порівняння. Четвертий птах також залишався з хвостом тієї самої довжини, але не незмінним: кінчики пір’я його хвоста підрізалися, а потім приклеювалися назад знову. Це заняття може здатися безглуздим, але воно є добрим прикладом того, наскільки уважним слід бути, розроб­ляючи експерименти. Адже цілком могло виявитися, що на привабливість птаха впливає не сама фактична зміна довжини хвоста, а факт маніпуляції з пір’ям його хвоста чи факт його ловлі та обробки людиною. Четвертий птах групи був «контролем» саме щодо таких впливів.

Ідея полягала в тому, щоб порівняти успіх спаровування кожного з чотирьох самців та його по-різному оброблених колег із групи. Після обробки одним із чотирьох способів кожному самцеві дозволялось повернутися до колишнього місця існування на його власній території. Там він продовжував займатися своїми звичайними справами, намагаючись привабити на свою територію самиць, спаруватися, побудувати гніздо та завести потомство. Питання було в тому, котрий із представників кожної групи з чотирьох самців матиме найбільший успіх у привабленні самиць. Андерссон вимірював це, не буквально спостерігаючи за самицями, а вичікуючи якийсь час і потім підраховуючи кількість гнізд із яйцями на території кожного самця. Він виявив, що самці зі штучно подовженими хвостами приваблювали майже в чотири рази більше самиць, аніж самці зі штучно вкороченими. Самці ж із хвостами звичайної, природної довжини мали проміжний успіх.

Результати цього експерименту були статистично проаналізовані на предмет можливості виникнення чисто випадковим чином. У висновку йшлося, що якби приваблення самиць було єдиним критерієм, то самцям жилося б краще з довшими хвостами, ніж вони насправді мають. Іншими словами, статевий відбір постійно тягне хвости (в еволюційному сенсі) у напрямку подовження. Той факт, що реальні хвости є коротшими за ті, яким віддають перевагу самиці, наводить на думку, що має бути якийсь інший тиск відбору, що не дозволяє їм подовжуватися. Це «утилітарний» відбір. Можливо, що самці з особливо довгими хвостами помирають імовірніше, ніж самці з хвостами середньої довжини. На жаль, Андерссон не мав часу простежити подальші долі його підкоригованих самців. Якби ж мав, то, за прогнозами, самці з додатково приклеєним хвостовим пір’ям у середньому мали б помирати молодшими, ніж звичайні самці, мабуть, через більшу вразливість до хижаків. З іншого боку, можна було очікувати, що самці зі штучно вкороченими хвостами житимуть довше за звичайних. Це тому, що звичайна довжина вважається ком­промісом між оптимумом статевого відбору й утилітарним оптимумом. Можливо, птахи зі штучно вкороченими хвостами є ближчими до утилітарного оптимуму, а тому живуть довше. Проте різних припущень щодо цього існує чимало. Якщо основною утилітарною вадою довгого хвоста виявляться насамперед економічні витрати на його відрощування, а не більша небезпека померти після того, як він відросте, то не слід очікувати, що самці, які отримали супердовгий хвіст «на блюдечку» як безкоштовний подарунок від Андерссона, унаслідок цього помиратимуть особливо молодими.

Я вже писав, що преференції самиць зазвичай тягнутимуть хвости та інші окраси в напрямку збільшення. Теоретично, як ми бачили вище, немає жодних причин, чому б їм не тягти в абсолютно протилежному напрямку, наприклад у напрямку дедалі більшого скорочення, а не подовження хвостів. Невеличкий птах волове очко має хвіст настільки короткий і схожий на обрубок, що виникає спокуса поцікавитись, чи не є він часом коротшим, аніж «має» бути для строго утилітарних цілей. Як можна здогадатися з непропорційної гучності співу самців волового очка, конкуренція між ними є доволі жорсткою. Такий спів просто не може не бути затратним, і відомо, що самець цього птаха може навіть «заспіватися» буквально до смерті. Як і оксамитові ткачі, успішні самці зазвичай мають на своїй території більше однієї самиці. За таких конкурентних умов можна було б очікувати розгортання позитивних зворотних зв’язків. Але чи може короткий хвіст волового очка являти собою кінцевий продукт нестримного процесу еволюційного скорочення?

Залишивши волове очко осторонь, віяла павичів, хвости оксамитового ткача та райського птаха в їхній кричущій екстравагантності дуже легко уявити кінцевими продуктами вибухової, спіралеподібної еволюції шляхом позитивного зворотного зв’язку. Фішер і його сучасні наступники показали нам, як вона могла б розвиватися. Чи прив’язана ця ідея, по суті, до статевого відбору, чи переконливі аналогії можна знайти також в інших різновидах еволюції? Це запитання варто поставити хоча б з огляду на аспекти нашої власної еволюції, де існує більше ніж припущення про їхню вибуховість, — зокрема, надзвичайно швидке «роздування» наших мізків упродовж останніх кількох мільйонів років. Існує думка, що це через статевий відбір як такий, бо мізкуватість є статево бажаною ознакою (принаймні якийсь її прояв на кшталт здатності запам’ятовувати па довгого й складного ритуального танцю). Але могло також бути, що розміри мозку демонструють вибухове збільшення під впливом іншого різновиду відбору, аналогічного, але не ідентичного статевому. На мою думку, тут корисно буде розрізняти два рівні можливої аналогії зі статевим відбором — слабку й сильну.

Слабка аналогія зводиться до того, що будь-який еволюційний процес, в якому кінцевий