Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

Ніна мовчала, уткнувши носик в альбом. Алкад поглянув на сторінку, яку вона читала, і хитро посміхнувся.

— Що ти читаєш? «Золотий пісок»? Тобі подобається?

— Хороші вірші, як і «Вітер», — зазначила Ніна. — Але чиї ж вони?

— Гарні? — зрадів Алкад. — А це одного туркменського… маловідомого поета. Він такий старий… дивак. Не любить вітру.

— Невже? — сказала Ніна. — З віршів цього не видно.

— Ну, — запропонував, зніяковівши, Алкад, — так, може, складемо план занять?

Верблюжа стежка зміїлась між розкаряченими кущами колючого саксаулу, ліниво обходила горби над берегами висохлої річки, зникала в безмежній далечині.

Поруч ішов інший слід, наче від величезних ніг, взутих у гумові черевики, наповнені повітрям. Колеса машин у цих чарівних черевиках — «надбалонах» — не поринали в глибінь пісків, вони легко ковзали зверху, лишаючи слід всього кілька міліметрів завглибшки.

П'ять вантажних і легкових автомашин обережно й легко сунули по пустелі,

— Гордію, слово честі, ти їдеш по Кара-Кумах, ніби по московському асфальту. Я чую, як шепотять дифірамби закохані в тебе водії задніх машин.

— Ти перебільшуєш, Только. Я, навпаки, їду помацки. Колись мені був добре знайомий цей шлях. Але роки! Правда, у мене є завжди якесь чортяче відчуття шляху — навіть у пустелі.

— Гм, — озвався Анатолій Сергійович, ніби вперше пильно оглядаючи профіль свого друга. — Чи не мав ти справді предків з отаких пустель? Знаєш, ти скидаєшся зараз на єгипетського фараона, що веде своє військо через пекучі піски.

І Катинський весело засміявся. Ці дні перед пуском станції у нього був весь час збуджений, хлоп'ячо-веселий настрій. Немов не було за плечима багатьох кілометрів втомливого шляху. Вони з Гордієм Семеновичем та кількома робітниками Зеленого селища самі поїхали по електролебідку ВВЕС, що прибула залізницею на далеку станцію. Тепер вони поверталися з своїм автокараваном назад, і Гордій Семенович запропонував цей шлях понад берегом висохлої річки.

— Тільки б довезти її обережно, нашу лебідоньку!..

Теплінь пройняла завжди стриманий голос Гордія Семеновича. Електролебідку ВВЕС, як і десятки інших скромних її деталей, сконструював він сам. Там, де надто буйна фантазія Анатолія Сергійовича іноді ставала безсилою, там математично стримана думка його друга приходила на допомогу.

Він і справді скидався на водія пустель, цей сухорлявий, засмаглий чоловік з міцними руками, з різким профілем, гідним чеканки на старовинних монетах. Цей орлиний ніс вказував напрям тільки вперед, а сухі вуста, здається, звикли за всяких умов скупо й упевнено показувати маршрути колонам.

— Ще небагато часу, і верблюжі стежки стануть казкою, як і пливучі піски. Бачив, як туркмени скріплюють їх для шляхів мазутом? Ми їздитимемо до станції асфальтованим шосе, Только…

— А може й вітроходом по каналу, — озвався Анатолій Сергійович. — Адже в майбутньому сюди прийдуть сотні велетнів-машин. Це будуть надзвичайні машини — вони йтимуть семиверстовими кроками, розметуть піски, прогризуть грунт і, певно, знайдуть підземні скарби водяні. А може, вони розчистять це висохле русло ріки і повернуть її знову в Каспійське море… Тут перекочовуватимуться не піщані, а водяні хвилі.

— Правда, товаришу, — озвався радгоспівець з Зеленого селища, старий туркмен Саригуль. — Тут не було пустелі, тут річка плескалась об золотий пісок. Золото привабило жадібні очі хана, і замкнув він річку у своїй маленькій країні… Чули казку, не казку, — правду про Хаджа-Нефеса?…

— Я чув її, — сказав Анатолій Сергійович, — і розкажу вам, коли хочете. А Саригуль хай скаже, чи так мені розповідали.

Піщаний бархан перетяв шлях, немов тут і не проходили машини. Авто Гордія ревнуло — навіть коротка зупинка могла б засмоктати машину. Анатолій Сергійович вмить зіскочив на підніжку. Пісок зашурхотів у колесах. Гордій Семенович дав хід уперед. Машина легко стала майже дибки. Бархан лишився позаду, під іншими машинами.

— Я слухаю тебе, — сказав Гордій, коли остання машина, закректавши, теж проминула хвилю.

— Слухайте, — урочисто почав Анатолій Сергійович, знову вмостившись у машині. — Давно колись, років з чотириста тому, цю країну підкорив собі жорстокий хан. Тяжко стогнали під його рукою колись вільні туркменські племена. Золоторунних овець і найкращі плоди своїх оазисів несли вони жорстокому ханові в данину, а вродливих струнких дівчат і смуглявих юнаків забирала його варта в рабство. У виснажливій праці гинули кращі сини туркменів. Та насувалося ще гірше лихо. Боячись за свої скарби, хан надумав за всяку ціну перетяти до них усі шляхи. Хоч би для цього довелося висушити, занапастити частину земель.

Тоді рада старшин великого племені скотарів у таємній змові вирішили хитрощами врятувати свою країну. Ухвалили послати мудрого з наймудріших — молодого Хаджа-Нефеса — до царя урусів, щоб умовив того прийти з вогнем і мечем — звоювати ненависного хана і перешкодити його планам.

Сів тоді Хаджа-Нефес на легкокрилий човен і поплив великою річкою у самісіньке сине море… Добився до міста Астрахані і заявив, що має сказати уруському цареві важливу таємницю. І жодному вельможі він не схотів її сказати, отже, довелося везти посланця в далеке місто — у самі царські хороми.

І тільки там розповів цареві Хаджа-Нефес свою таємницю. Він казав про багату країну, де степи повні золотого руна овець, де виноградом і незбагненними солодощами плодів важніють рослини. І розповів, що не звичайний пісок, а золотоносний, повний щирого золота, несе мати річок цього краю. День і ніч сотні й тисячі