Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

— Правильно, — оживився хлопець. — Раніше ніяк не вміли зберігати в грунті воду під час затишшя… коли вітродвигун стоїть. Та потім придумали такий розчин, що робить грунт, навіть піщаний, водонепроникним. Цей розчин вигонить з грунту кальцій і насичує натрієм. Одним словом, там відбувається ряд хімічних процесів і басейн стає надійним, як консервна коробка.

— Цікаво, — сказала Піна. Підійшовши до басейну, вона почала розглядати його дно, ніби збираючись зробити хімічний аналіз. — Вона гірка, ця вода? — запитала вона, опускаючи руку в прозору глибінь.

— Ні, вона трошки солона, — відповів хлопець. — Але її охоче п'ють тварини, а головне, споживають рослини. — Там, — він показав на поля, — добувають і гірко-солону… Ви ж забули про опріснювачі!.. Тепер, коли ми матимемо електрику, ми зовсім легко робитимемо з неї прісну.

Розмова зав'язувалась все жвавіше. Юнак, очевидно, любив погомоніти. А тут можна було розповісти чимало цікавого.

Коли вони приїхали, розповідав хлопець, тут була пустеля, така, як тягнеться отам далі. Величезні горби-бархани пересував вітер, здіймаючи вгору піщаний туман. Сонце ставало жовтим і тьмяним, і день нагадував ніч… Серед цієї пустелі збудували, як оазис, їх метеоаерологічний пункт. Шпиль їхнього будиночка був таким дивовижним видовищем серед піщаного моря. Здивовано поглядали на нього водії караванів, які зрідка ходили цим шляхом. Тут, на місці цього вітронасоса, був тоді брудний колодязь, блок з канатом і шкіряне відро. Щоб витягати воду, взад і вперед ганяли верблюда. Скільки часу марно витрачали лише на те, щоб напоїти караван!.. Нещасні стомлені верблюди ревли добу, дві, поки нарешті до них доходила черга. Цікаво було, як на цей колодязь натрапила наша автоколона, що вперше робила свій славнозвісний Кара-Кумський пробіг… Автомобілісти під'їхали до колодязя одночасно з якимсь караваном. Це було щось неможливе: верблюди стояли «в черзі» з учорашнього ранку. Тоді вперше машина напоїла караван: один з учасників експедиції став на допомогу. Швидкий автомобіль впрягся замість верблюда і накачав води за короткий час.

Так було ще недавно. А потім скромні вітрячки замаячили в пустелі. Приїхали ботаніки «ворожити» над рослинністю. З'явились звичайні сільськогосподарські рослини… Приїхали науковці з одного, двох інститутів вивчати й перемагати пустелю. Тепер же прилетіла ВВЕС… Починається таке цікаве життя, що розбігаються очі, правда? Навіть учитись буває трохи важкувато, наприклад зараз, коли не сьогодні-завтра мають пустити ВВЕС. А вже скоро й екзамени…

— Екзамени? А як ви вчитеся? В якому класі?

Мовчазна досі Ніна урвала свого співбесідника. Виявилось, що той хлопчик, Алкад, вчиться теж у восьмому класі. Правда, йому вже п'ятнадцять з половиною років, але він перший рік, коли сюди приїхали, дуже хворів і тому трохи запізнився. Як він вчиться? Поки що сам, бо школа в Зеленому селищі — дуже молода і ще не має восьмого класу. Допомагає тато, а складати іспити хлопець літає в Ашхабад.

— Так ви… Може ви поділитеся зі мною книжками, поки я одержу свої? Мені їх вишлють поштою… Знаєте, ми їхали наспіх. А так не хочеться відставати!

— Звичайно, — розцвів від задоволення хлопець. — Можна зараз же зайти по книжки… Тут же близенько.

Вони пішли стежкою до шпилястого «палацу», що привернув увагу Ніни. Жовтий Бім весело помчав уперед. Тут розляглися вже на піску баштани і будили в уяві солодкий запах східних динь. Алейка мережаних піщаних акацій привела до воріт, у яких заплутались кримські троянди.

Діти ввійшли у двір, і зразу війнула на них приємна прохолода. Розкішний садок оточував будинок метеорологічної станції. Він дивував око незвичними тут рослинними багатствами. Виноградні лози оповивали маленьку альтанку. Буйним цвітом розквітали якісь пахучі жовті кущі. Чи то персики, чи абрикоси вже стояли з зав'яззю плодів. У траві рясніли тюльпани… Які тільки тюльпани! Різноколірні, величезні, як розмальовані чашки.

Назустріч Ніні заясніли кущі троянд — червоних, оксамитових.

— Каракумські, особливого оксамиту! — гордовито сказав Алкад. — Наш ботанік обіцяє зробити тут місто троянд.

— А де ж камелія? — запитала Ніна, пригадавши дядині оповідання.

– Ви знаєте й про неї? — здивувався Алкад. — Вона є, тільки тепер уже відцвіла.

Він повів Ніну до вічнозеленого куща камелії. Гриб-парасолька схилився над Піною. Їх було й тут чимало — великих, затишних навісів, сплетених неначе з очерету.

— Це мама надумала ховати наш садок під парасолями, — сказав Алкад. — Ми його й закриваємо від сонця на кілька годин. Парасольки ці складаються, бачите?

Він цокнув замком ближчої парасольки, і вона спалась, повисла. Тінь зникла. Блиснула на сонці захована в траві тоненька смужка води, що оточувала квадрат садка.

— Я так і знала, що тут десь ховається вода, — сказала Ніна. — Але звідки вона тут тече? З того вітронасоса?

— Ні, — усміхнувся хлопець, — ні, у нас своє водосховище, секретне… Ми добуваємо воду просто з повітря.

Не вірите? Ось напийтеся, яка добра вода… Зовсім прісна.

Він витяг із столика під парасолькою кружку і набрав з струмка води. Вона була й справді смачна.

— Що ж це, секрет? — спитала Ніна. Мабуть, бала-кун-хлопець вирішив її інтригувати.

— Ходімо, я вам покажу, — озвався Алкад.

Вони звернули з доріжки, і Ніна побачила на майданчику, залитому сонцем, чудернацьку споруду. Це був обкладений камінням високий горб, рівний, як піраміда. Курган?.. Могила?..

— Це повітряний колодязь, — пояснив Алкад. — Тут ми робимо росу. Бачите, там всередині яма, глибока яма — конусом. Дно її вимощене камінням, великим і дрібним. Таке ж каміння вкриває колодязь і зверху, щоб зберігати всередині вологість. Коли у відтулину входить гаряче повітря, воно охолоджується, і крапельки вологи осідають на