Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики) - Мария Михайловна Романовская

— Так просто? — здивувалась Ніна.

Діти повернули назад і пішли запашною алейкою до будинку.

Тут стояли звичайні метеорологічні прилади. Мов величезні чашки квітів, розташувалися дощоміри — майже непотрібні тут, у сухій пустелі. Стояли вулики-скриньки — «англійські» будки з термометрами. Наче могили, виднілися огороджені ділянки грунту, де, занурені в землю, вимірювали температуру грунтові термометри. Якась жінка поралась біля них.

— Мамо! — закричав Алкад. — До нас прийшли гості. Ми будемо учитися… разом. Цс донька… товариша Китайського.

— Племінниця, — тихо поправила Ніна.

— Будьмо всі друзями, — сказала жінка, стискуючи руку. — От вам друг — мій син. Він, слово честі, непоганий хлопець. Він у нас садовод і дослідник каучуконосів пустелі… потім він скрипач, а найголовніше, — це наше лихо, — він…

— Мовчи, мовчи, — закричав весь червоний хлопець. — Не смій говорити! Ти завжди насміхаєшся…

— Мовчу, мовчу, — засміялась жінка, — я собі піду. А ти привітай гостю, тільки дивись, не заговори її на смерть.

Вона повернулась до приладів, лишивши на обличчі Алкада рум'янець.

— Мама завжди любить пожартувати, — сказав Алкад.

І замовк, пригадавши, певно, убивчу мамину пораду: «не заговори!»

— А де ж наш вітер? Де приладдя? — сама почала розмову Ніна.

— Там угорі, — радо заспішив хлопець, вказуючи на високий дах шпиля, — там анемометри всіх систем, потім нам допомагають кулі-пілоти, радіозонди, а інколи й розвідник — небесний «Жучок». Бачите, як літає?.. Він тільки-но подався з татом у розвідку.

Розмовляючи, нові друзі ввійшли в будиночок.

— Зайдіть до моєї кімнати, покажу книжки, — запросив Алкад.

Кімната була повна книжок і рослин, немов домашня оранжерея. Всіх гатунків, у горщиках, у ящичках рослини, певно, були гордощами юного ботаніка. На столі лежала книжка, а напроти вікна стояв радіоприймач.

— А у вас тут ціла оранжерея…

— Так собі, — скромно сказав Алкад. — Я вивчаю рослинність пустелі. Коли тато дозволяє, я беру «Жучка» і їду туди… в пустелю.

— Сам?

— Сам… Я трохи навчився літати.

«Оце вже бреше! — вирішила Піна. — Зачіска, квітті… рослини і мотори?.. Та він і до радіо, певно, не вміє підійти!»

Але, мов заперечуючи її думку, Алкад простяг руку до радіоприймача.

— Послухаймо, що там. Оголошували, що сьогодні…

— Старомодний, з акумуляторами! — недбало зауважила Ніна..

— А як же ви думаєте? До прибуття великої ВВЕС ми були бідні на електрику. Правда, і ці акумулятори заряджав вітер — малий двокрилий вітрячок. Еге ж… Оголошували, що сьогодні, зараз оце, буде лекція про творця нашої ВВЕС.

Ніна підступила ближче, зацікавлена й здивована. Поки Алкад порався біля приймача, дівчина ждала нетерпляче. Коли хлопець нарешті піймав потрібну станцію, диктор уже оголошував: —…інституту вітроенергетики про роботи інженера Китайського.

— О, — здивувалась Ніна, — таки й справді про нас!

— Мало не забув, — сказав хлопець. — Буду слухати. А то я ж нічого не розумію у ваших ВВЕС.

Лектор почав…

«Шановні радіослухачі!

Сьогодні ми розкажемо про роботи нашого радянського інженера-вітротехніка Анатолія Сергійовича Китайського.

— Спочатку ми поїдемо з вами на полігон його вітростанції у місті К., де він багато років шукав нових шляхів до опанування вітру.

На полігоні ви побачите багато всяких вітряків. Це, так би мовити, юність «вітрового інженера».

Але крилаті вітряки на полігоні Катинського різні: багатокрилі й малокрилі. Є навіть і експериментальні — з однолопатевим крилом.

Багатокрилі, які мають велике багатолопатеве крило, схоже на розгорнуте «віяло», — це ранні роботи Катинського.

Тихохідні автоматичні ви побачите й у нас, у нашій рідній Туркменії, де вони викачують із грунту вологу…»

— О, — зрадів Алкад, почувши нарешті про відому йому річ. — Я пам'ятаю, коли в нас закрутилось вперше віяло цього вітряка. Ще дід Джулдуз вирішив тоді встановити такий двигун і в себе в колгоспі.

Ніна ввічливо позіхнула в пахучий кущик геліотропа, що стояв у горщику на столі. Вона ждала від лекції чогось цікавішого. Все, про що розповідало радіо, було їй давно знайоме. Дівчина бачила ранні конструкції дяді Толі ще на його полігоні.

За геліотропом лежав альбом. На шкіряній оправі був малюнок — вогниста троянда.

— Можна? — запитала Ніна і розкрила альбом.

— Це я списую вірші, які подобаються, — зашепотів Алкад, немов боячись, що розмова заважатиме радіо-лекторові.

— Тсс, тихше, — в тон йому сказала Ніна і навмання розкрила сторінку.

Там, старанно переписаний, рівними колонками струмився вірш:

«Я так люблю свавільний вітер,

Веселий, буйний, молодий»…

— Почитаймо, — прошепотіла Ніна. Алкад слухав лекцію…

«…