Метаморфози - Публій Овідій Назон
550 Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,—
551 Просить він, — деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:
552 Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,
553 Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,
554 Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня
555 Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням.
556 Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,
557 Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.
558 Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,—
559 Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».
560 Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою, — мовив,—
561 Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.
562 Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого
563 Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.
564 Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.
565 Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,
566 І розмістились на ложах Тесей та супутники — друзі:
567 Син Іксіона — по цій стороні, а по тій, проти нього,—
568 Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.
569 Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий
570 Виявив шану однакову, гостю високому радий.
571 Різного роду наїдками тут же й столи заставляти
572 Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,
573 В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,
574 Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:
575 «Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву
576 Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну».
577 Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:
578 П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.
579 Тож не одна лиш Діана — мисливиця мстить за зневагу;
580 Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву
581 Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,
582 Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.
583 Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,
584 Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,
585 Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю.
586 Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,
587 Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському
588 Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,
589 Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.
590 Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,
591 Любий мені; Перімелою нині його називають.
592 Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.
593 Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню
594 Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море.
595 Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне,
596 Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.
597 Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,—
598 Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!
599 Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,
600 І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.
601 То пожалів би її, нам обом дарував би провину.
602 Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.
603 Дай їп притулок якийсь, — чи сама нехай стане притулком,—
604 Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою
605 Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.
606 Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,
607 Поки пливла, — і тремтіло воно під моєю рукою.
608 Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче
609 Тіло, а груди м'які мовби шаром землі затяглися.
610 Я щось кажу, — а земля поступово їй сковує рухи:
611 Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».
612 Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала
613 Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,
614 Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;
615 «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика
616 Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».
617 Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,
618 Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий.
619 Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри
620 Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.
621 Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба
622 Липа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька.
623 Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я
624 З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.
625 Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,
626 Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.
627 В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же —
628 Син його, крила відклавши та різку, — потомок Атланта.
629 В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились —
630 Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,
631 Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.
632 В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда.
633 Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні
634 Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість —
