Метаморфози - Публій Овідій Назон

811 Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.

812 Тільки її виглядав, коли зморений був, — охолоду.

813 «Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,—

814 Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!

815 Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила».

816 Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —

817 Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо!

818 Ти покріпляєш мене, — промовляв я звичайно, — ти пестиш,

819 Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,

820 Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!»

821 Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу

822 Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,

823 Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.

824 З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий

825 І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.

826 Тільки-но він закінчив і — така вже любов легковірна! —

827 Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,

828 Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.

829 Все дорікала мені й під вагою уявної зради

830 Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.

831 Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.

832 Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку,

833 Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати

834 Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.

835 Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови

836 Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу

837 Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!»

838 Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик

839 Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» —

840 Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:

841 «Певно, хижак причаївсь», — і метнув туди спис непохибний.

842 Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,

843 Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї

844 Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.

845 Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі

846 Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.

847 Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,

848 Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,

849 Пробую кров зупинить, перев'язую рану глибоку.

850 Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.

851 Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася

852 Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа,

853 Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,

854 Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,

855 Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,

856 Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди».

857 Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки

858 І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?

859 Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.

860 Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,

861 Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.

862 Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».

863 Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору

864 Входить Еак із синами двома й до походу готовим

865 Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.

Книга восьма

1 Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця

2 Темряву, — втишився Евр; набубнявіли в небі вологі

3 Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись

4 Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,

5 Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.

6 Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,

7 Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,

8 Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього

9 Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,

10 Волос виднівся один — запорука великої влади.

11 Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,

12 Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата

13 Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.

14 Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,

15 Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони

16 Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.

17 Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,

18 Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,

19 Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто

20 З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.

21 З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,

22 Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.

23 Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя

24 Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався

25 Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне

26 Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю

27 Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці

28 Ратище довге розгойдував, — діва й тоді вихваляла

29 Вправність і силу його. А коли напинав широченний

30 Лук, щоб несхибну пустити стрілу, — присягалась, що тільки

31