Метаморфози - Публій Овідій Назон
564 За допомогою й сам загибав. І коли всі надії
565 Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,
566 Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому
567 Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму
568 Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;
569 Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.
570 Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,
571 Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.
572 Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,
573 З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,—
574 Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі
575 Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.
576 Всяк винуватить куток свій — не знає, де корінь нещастя.
577 Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;
578 Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби
579 Вже через силу запалими глибоко водять очима,
580 Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.
581 І видихають життя свого залишок, де доведеться.
582 Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,
583 Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?
584 Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,
585 Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі
586 Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.
587 Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний
588 З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно
589 Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,
590 Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,
591 На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,
592 І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!
593 Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,
594 Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,
595 Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.
596 Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе
597 І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька
598 Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,
599 Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.
600 Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба
601 Людям боги подають: перетлила недуга утробу.
602 Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,
603 Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.
604 Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю
605 Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.
606 Не хоронили, а просто виносили скошених мором:
607 Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.
608 То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,
609 Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала
610 Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.
611 Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні
612 Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.
613 Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.
614 Вражений вихором бід і смертей, — «О Юпітере-батьку! —
615 Вигукнув я, — коли й справді колись поспішав ти в обійми
616 Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,
617 О всемогутній, не соромно бути, — тоді мені, батьку,
618 Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!»
619 Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.
620 «Знак цей приймаю, — сказав я, — і хай він потвердженням добрим
621 Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!»
622 Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця
623 Дерево недоторканне — насіння додонського парость.
624 Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши
625 Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим
626 Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.
627 Подивувавшись їх кількістю, — «Дай громадян мені стільки ж,
628 Батьку ласкавий, — кажу, — щоб залюднити вимерле місто!»
629 Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово
630 Шелест по ньому пройшов. Переляк одійняв мені мову,
631 Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю
632 З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,
633 Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.
634 Злинула ніч і турботами денними зморене тіло
635 Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих
636 Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.
637 Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати
638 Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.
639 Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;
640 Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,
641 Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику
642 Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.
643 Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:
644 Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях
645 Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору
646 Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю
