Українське письменство - Микола Зеров
А раз так, — то оскільки свідомими були в своїй праці українські автори 20—30-х рр.?
Деякі українські критики, аналізуючи тексти Котляревського, Квітки і інш., не раз з дивуванням зупинялися над мішаниною в їхніх писаннях монархічних настроїв та української патріотики, симпатій до козаччини та випадів на адресу Січі, де «сплять удень і крадуть вніч». Цю видиму суперечність вони долагоджували узнанням старих авторів 20—30-х рр. за несвідомий орган народного духу (Куліш, Євшан).
Дійсно, в українських діячів початку XIX в. нема ні свідомості пізніших народовців, ні автономічних змагань середини XVIII в. Процес русифікації українського громадянства за останніх років катерининської доби не минувся безслідно. «Дух Полуботка», як не запевняли українські патріоти в протилежному, погас до останку. У Котляревського і в Гулака, в Гребінки і в Кухаренка ми зустрічаємось з формулами офіційного російського визнання патріотичного, з прийняттям і навіть обороною тодішньої російської дійсності (Квітчині «Листи до земляків»). Не можна заперечувати в них і урядовецького часом сервілізму і маленьких пристрастей до різних знаків вислуги. Гулак-Артемовський зі своїм гімном «білій галці» (Аннинській звізді) зовсім не стоїть самотою. Чорноморський отаман Кухаренко виразно йому вторує. «Купи собі могорича, — пише він Шевченкові в його Ново-Петрівське заслання, — бо й мені дали у Москві Станіслава 1 ст.».
А проте української свідомості, свідомості розпочатої ними праці — в літературних діячах тодішніх не можна одкинути. Тільки живе та свідомість, той патріотизм український ще в дуже примітивних формах і має він ознаки такої ж стилізації під народні звичаї та мислення, як і мова тогочасних писань. От живий портрет одного з таких українських патріотів, портрет, мальований, безперечно, з натури. «Єсть у мене знакомий, приятель, да почитай, не лучший ли із наших українських поетів, притаманний гетьманець: як пише, так і говоре. Між москалями на балах денді, а дома застанеш його — запорожець, в чоботях та шароварах… в гостях — устриці да труфелі, а дома… чабак та вареники». Далі дізнаємось, що цей декоративний патріот в свою чергу має приятелів, які відзначаються таким же культом старовинних звичаїв і таким же прив’язанням до свого кутка, міста, провінції. Можна сказати, без усяких майже обмежень, що побутовий консерватизм та місцевий, кутковий патріотизм — це перша фаза національної свідомості українських авторів з доби Котляревського та Квітки. Вони живуть і виявляються у Котляревського в його панегіриках полтавцям: «Оттакові то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хапаються»; і в Квітки — в його милуваннях рідним Харковом: «Хороший город Харків: великий, веселий; що церков Божих, що панських хоромів, що казенних домів, — як є палати; школи усякі, і для паничів і для панночок; святого владики хороми, пошта, потюремний замок — батечки!.. А скільки ж у Харкові вулиць!.. Довгі та прямі, та є й мощені: хоч у саму у велику грязь не страшно, не зав’язнеш, хоч які поганенькі волики будуть». Гребінка в своєму «Так собі до земляків» вихваляє свою рідну Пирятинщину: «…Довіку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може, вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі, бублейниці, є і церков Божа, як слід, з дзвіницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город!» А золотоношець Думитрашків, теж патріот не з останніх, так само певен переваг своєї батьківщини.
Маленька та хороша Моя Золотоноша.
Тільки наприкінці доби ми зустрічаємося з формулами, що показують зріст письменницької свідомості, свідомості, що виходить уже поза межі куткових обріїв. Так, напр., Квітка в своїх листах до Максимовича надзвичайно живо відкликається на його літературні плани, плани людини, «так много трудившейся и стяжавшей для родной литературы», з радістю сповіщає його, що його думка видавати щось «на наській мові» має незабаром здійснитись, а своє і свого кореспондента завдання бачить у тому, щоб, видавши український часопис, «пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 миллионов говорят, который имеет свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию…» Отже, український автор починає шукати солідарності й порозуміння з іншими авторами, зав’язує жваві листовні зносини з ними, мислить про організацію, сучасним терміном говорячи, українського літературного фронту і потроху від поняття української «словесности» переходить до поняття української літератури, як певної і в певний бік скерованої громадської сили.
Остаточно ці думки доспіли уже в 40-і рр., коли виразно, спочатку в Харкові, а потім у Києві, виступила наша «романтична
