Українське письменство - Микола Зеров

міркуваннями, часом дуже довгими, розтягненими на кілька сторінок, призначеними для з’ясування авторової ідеї. Такі вступи, а іноді й резюме, ми знаходимо скрізь: в «Марусі» — «чого нам, не вічним, так пристращатися до уременного»; в «Козир-дівці» — «нічим ми так не согрішаєм на світі, як язиком, осуждаючи один одного»; в «Сердешній Оксані» — «нема на світі нічого луччого і Богу милішого, як серце матері до своїх діточок»; в «Щирій любові» — «що то є любов? багато про неї і пишуть у книжках, і розказують, та бачиться мені, що усе щось не так» — і в багатьох інших повістях. Ці моралізування, виступаючи на перший план, надають фабулі оповідання службове значення ілюстрації до тої чи іншої моральної тези.

Друга характерна особливість Квітчиних повістей — це їхня перевантаженість описовим матеріалом: пейзажним, портретним і особливо побутовим, етнографічним. В «Марусі» описи займають мало не половину всієї повісті. Тут ми маємо надзвичайно докладний, детально виписаний портрет Марусі (на цілих три сторінки, 28—31, вид. Іогансона 1913 р.); картину світання й ранку (стор. 41—43); описи весілля (стор. 31—33), сватання (стор. 56—58), розговляння (67—68), заручин (стор. 70—75), голосіння над мертвим (стор. 85) і нарешті похорону (стор. 90—94). Ці описи надають часом дуже великим уступам повісті характер етнографічної студії[37]. Уже перший критик Квітчиних повістей I. Мастак (Йосип Бодянський) закинув «Марусі» цю її розтягненість, цю «загроможденность описаниями». «Содержание повести, — писав він на сторінках «Ученых записок Московского университета, — очень просто, немногосложно. Это эпизод из обыкновенной жизни малороссиянина; но не в том беда: самые простые, ежедневные, так сказать, происшествия в нашем быту под пером искусного бытописателя становятся презанимательными. Весь проигрыш пана Грицька… происходит оттого, что он слишком распространяется в своих описаниях, говорит со всею подробностию о всем том, что только малейшее имеет отношение к его предмету; он ничего не оставляет добавить самому читателю, не довольствуется легким намеком, резким, но кратким, очерком или косвенным замечанием».

Подаючи свої уваги, Мастак-Бодянський висловив певність, що Квітка прийме їх «с таким радушием, с каким мы высказали оные в своей статье» і що в наступній книзі Квітчиних оповідань «мы уже не встретим этих неровностей», і «все в них будет стройно, гладко, естественно, изящно, как изящна природа Украйны, где «небо весьма тихо есть и лихого поветрия не слыхать, не видать…»[38] Не вважаючи на всі ці побажання, Квітка і в дальшому не тільки не одмовився від широких, деталізованих описів, але й пізнішим поколінням українських повістярів передав свій нахил до описових, особливо описово-етнографічних надмірностей.

§ 6. Загальний характер раннього українського письменства

Нам зостається тепер з’єднати в один образ характеристичні ознаки раннього укр. письменства, що поодинці проходили перед нами в попередньому викладі.

Вище уже говорилося (І, § 1), що українське простонародне слово в кінці XVIII і на початку XIX в. культивувалось і до літературного вжитку пристосовувалось в оточенні провінціального дворянства, середньої руки чиновництва (провінціального та столичного[39]) і сільського духовенства. Ці соціальні групи стоять коло українського слова і пізніше, в третьому та четвертому десятиліттях XIX в.; з них виходять і український читач, і український видавець[40], і український автор (дворяни: Квітка, Гоголь-батько, Гребінка; урядовці: Гулак-Артемовський, Кухаренко, Думитрашків; духовні: протоієрей Писаревський, священик Олександрів, диякон Кореницький). Вся ця дрібна провінціальна публіка живе переважно духовою стравою російської літератури[41] (пригадаймо, якими аматорами російської журнальної лектури були Котляревський або Квітка!), але не задовольняється нею цілком і для повного вдоволення естетичного переходить на «неочищенный слог», народну говірку, таку природну й мальовничу в її устах і під її пером. Анекдот з народного життя, п’єса з сільського побуту, романс, українською мовою складений, ефектна приказка, історичний спогад становлять живу естетичну потребу цієї громади, один із аксесуарів її побуту, оздобу коротких провінціальних сезонів, що припадають на ярмаркові тижні та на час дворянських виборів, розвагу хутірських з’їздів, храмових та іменинних свят. «В старину и небогатые дворяне имели обычай гостевать друг у друга по несколько дней», — старша ґенерація сідала за карти, а молодь «устраивала читки и репетиции», готуючи до вистави то популярні російські п’єси, то доморобні українські оперети. Подекуди це провінціальне товариство гуртувалося коло якогось нотабля, що був природним, мовити б, осередком, часом для цілого повіту. «То было беззаботное время для помещика, когда он мирно процветал в своем хуторе»[42]. «Устроить домашний театр, завести собственный оркестр в те времена было делом обыкновенным и не встречало ни в ком катоновского осуждения»… «Мы еще помним, каким вельможею жил в живописной Качановке Гр. Ст. Т(арнов)ский, какая гремела у него музыка, как разыгрывали украинские крепостные произведения немецких виртуозов!» Подібним же