Українське письменство - Микола Зеров

«Марусі» Квітчиній — Наум Дрот, батько героїні, не приймає хліба од Василевих старостів, що приходять сватати Марусю, бо хоче мати зятя, який би догледів надбаного ним добра, тим часом як обранець дочки сирота, що не сьогодні-завтра може бути вирваний рекрутчиною з сільського середовища і родинного життя. «Як прийде набор, — говорить Наум Василеві, — то тобі лоба забриють, бо ти сирота… А що тоді буде з Марусею, — ні жінка, ні удова, звісно, як салдаток шанують…» Згодом, правда, цю головну перешкоду усунено; Василь поступає прикажчиком до міського купця, ходить з хурами в Москву й на Одесу, доступається ласки в хазяїна, і вже той шукає на його місце рекрута-найомщика; Наум Дрот приймає Василевих старостів, одбуваються заручини. Але вже пізно. Щастя молодим не судилося. На кладовищі, прощаючись з Василем, що має на якийсь час виїхати в торговельних справах, Маруся передчуває недобре. Василя їй не діждати. І справді, коли жених, одбувши подорож, повертається до нареченої, він замість весілля попадає на її похорон.

Інша фабула, інші деталі, але канва, по суті, та сама і в повісті «Щира любов».

Героїня повісті — красуня Галочка, дочка Олексія Таранця, поважного обивателя з харківського передмістя Гончарівки; герой — Семен Іванович, офіцер, дрібний поміщик з-під Прилук. Їх кохання, як і кохання Василя та Марусі, щире, гаряче і розпочинається раптово, з першої зустрічі, з першої розмови. Перепоною на шляху коханців стоїть їх соціальна нерівність: Семен Ів. належить до панства, Галочка — «до простоти і мужичества». І даремно Семен Іванович доводить — «од писанія і так», — що «перед Богом усі рівні», що «любов усіх рівняє», — Галочка рішуче проти мезальянсу Сем. Іван. Спокій коханого, якому довелось би по одруженню пережити багацько неприємностей з боку сусід і рідні, дорожчий для неї її власного щастя. І вона виходить за іншого. «Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, — говорить вона коханому, — я їх поховала; а будемо говорити про вас… Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «вона мужичка!» та яково вам буде тоді? Всі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас…»

Сентиментального відтінку «Щирої любові» не заперечує і В. Бойко, що взагалі чомусь вважає потрібним настоювати на реалізмі Квітки. «Сюжет повісті «Щира любов», — пише він, — один з найпопулярніших літературних сюжетів в кінці XVIII і початку XIX в. «Памела» і «Клариса» Річардсона, «Нова Елоїза» Руссо, «Российская Элоиза», «Письма Эрнеста и Доравры» Еміна, «Бедная Лиза» Карамзіна — от серія популярних сентиментальних романів, до якої можна зарахувати і «Щиру любов» Квітки, цю українську «Памелу».

Але не тільки сюжети сентиментальні, — сентиментальні у Квітки і його герої. Всіх їх утворено на один і той самий спосіб, рецептуру якого так чудово окреслює Пушкін в «Евгении Онегине»: «Свой слог на важный лад настроя»… і т. і. Згідно з цим рецептом, герой і героїня чутливої повісті повинні визначатися — «душой чувствительной, умом и привлекательным лицом». І справді: Маруся в Квітчиній повісті того ж імені — надзвичайна красуня: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте… Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно… а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста…» і т. д. Що ж до Галочки в повісті «Щира любов», то про неї і говорить нема чого. Її краса дорівнюється тільки її саможертві. «Хороші зірочки на небі, та вечірня зірочка красивіша над усіми»… «Хороші, красиві дівчата» на Гончарівці, а Галочка поміж ними, як «червона рожа між маківками, як вечірня зіронька між зіроньками». Її речі, з якими звертається вона до Семена Івановича, відзначаються сильно підвищеним тоном. Недаром Костомаров, що в «Молодику» на 1844 р. підкреслював в оповіданнях Квітки «обилие чувства без сентиментальности», і той закинув Галочці певну ненатуральність («Галочка розумує так, ніби наслухалась університетських лекцій»); а дружина Квітки, Анна Григ., мусила обороняти її від нападок Плетньова, доводячи йому, що Галочка істота «земна» і цілком можлива «в простом быту»: «Я могу вас уверить, что Галочка существовала и что теперь есть в том месте, где она жила, люди, которые рассказывают о ее уме столько похвал, что они даже в песнях сохранились».

Сильно і по-сентиментальному ідеалізований і Василь у «Марусі». Подібно до Марусі і Галочки, він живе підвищеним, занадто витонченим, гарячковим навіть життям серця. Перша зустріч з Марусею справляє на нього приголомшуюче враження: він що «тільки погляне на Марусю», то «тяжко здихне і пустить очі під лоб». Його розмови з Марусею пересипані зменшеними формами: «…моя зозуленько, моя кришечко, моя перепілочко!» Цитати з Святого Письма в його розмовах межують з патетичними репліками в дусі мелодрами. Благаючи Марусиного батька віддати за нього Марусю, він кидається об землю, навколішках приповзає до ніг Наумових, цілує їх, гірко плаче і просить. Як належить сентиментальному героєві, Василь — однолюб: його серце «кого раз полюбить, з тим і умирає». На похоронах Марусі, коли приходить до нього черга кинути грудку землі на її домовину, він тремтить і падає непритомний; потім, непомічений, залишає кладовище і після кількох днів блукання попадає в монастир, де й постригається під найменням Венедикта. Любов до Марусі не покидає його і в монастирі, не дає йому остаточно «від суєти збавитись». Умираючи, він просить, щоб з ним і в труну поклали грудку землі з Марусиної могили та колись пов’язаний йому на заручинах шовковий платок. «Та як закон запреща монахові такії примхи, то його і не послухали».

Не бракує сентиментальних образів та ситуацій і в інших повістях Квітки: «Добре роби, добре й буде», «Сердешній Оксані», «Козир-дівці» — одно слово, в тих творах, що становлять основу літературної репутації Квітки і відносяться до його другої (небурлескної) манери.

Говорячи про характер Квітчиних повістей взагалі, ми повинні відзначити іще одну їх рису — це обрамлення фабули загальними міркуваннями на моральні теми,