Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

угода» про зниження загальноприйнятої висоти лісового покриву, від цього виграли б усі дерева. Вони конкурували б між собою в покриві за точно таке саме сонячне світло, але мусили б «сплачувати» знач­но менші ростові витрати для досягнення висоти цього покриву. Це пішло б на користь економіці всього лісу загалом, а отже, й кожному окремому дереву. На жаль, природному відбору байдуже до загальної економіки, і в ньому немає місця для якихось домовленостей і угод. Свого часу відбувалася гонитва озброєнь, в процесі якої дерева в лісі з плином поколінь ставали дедалі більшими. На кожному етапі цієї гонитви дерева не отримували жодної внутрішньої користі від того, що ставали високими. На кожному етапі цієї гонитви єдиний сенс високого росту полягав у тому, щоб бути вищими за сусідні дерева.

У міру розгортання цієї гонитви озброєнь середня висота дерев у лісовому покриві збільшувалась. Але користь, яку дерева отримували від свого високого росту, аж ніяк не зростала. Насправді вона навіть зменшувалася через дедалі більші витрати на забезпечення росту. Нові покоління дерев ставали дедалі вищими, але в кінцевому рахунку їм у певному сенсі могло бути краще залишатися на тому рівні, з якого вони почали. Ось вам і зв’язок із Алісою та Чорною Королевою, але як ви можете бачити, у випадку дерев жодного парадоксу насправді немає. Загальною характеристикою гонитв озброєнь (включно з людськими) є те, що, хоча всім їхнім учасникам було б краще без жодної ескалації, щойно один із них усе ж почне ескалацію, жоден уже не зможе собі дозволити залишитись осторонь. І знову, до речі, я мушу наголосити, що виклав цю історію надто просто. Я зовсім не хочу сказати, що буквально в кожному поколінні дерева є вищими за свої аналоги в попередньому або що гонитва озброєнь обов’язково триває й досі.

Інша думка, проілюстрована прикладом з деревами, полягає в тому, що гонитви озброєнь не обов’язково мають відбуватися між представниками різних видів. Окремі дерева можуть згубно затінятися представниками свого власного виду не менш імовірно, ніж представниками іншого. По суті, навіть імовірніше, бо всім організмам конкуренція з боку їхнього власного виду загрожує серйозніше, ніж змагання з іншими. Представники одного виду конкурують за ті самі ресурси значно глибшою мірою, ніж представники різних. Усередині одного виду існує також гонитва озброєнь між чоловічими й жіночими ролями та між батьками й діть­ми. Я вже розглядав їх у своїй книжці «Егоїстичний ген» і детальніше тут на них не зупинятимусь.

Історія з деревами дає мені можливість представити важливу загальну відмінність між двома типами гонитви озброєнь, що називаються симетричними й асиметричними. Симетричні гонитви озброєнь відбуваються між конкурентами, які прагнуть приблизно того самого, що й інші. Прикладом є гонитва озброєнь між лісовими деревами, що борються за доступ до світла. Різні види дерев не ведуть однаковий спосіб життя, але коли йдеться про конкретну гонитву, яку ми розглядаємо, — за сонячне світло над лісовим покривом, — вони конкурують за той самий ресурс. Вони беруть участь у гонитві озброєнь, в якій успіх однієї сторони сприймається другою як невдача. А симетричною ця гонитва озброєнь є тому, що природа успіху й невдачі обох сторін є однаковою — отримання сонячного світла й затінення відповідно.

Натомість гонитва озброєнь між гепардами й газелями є асиметричною. Це справжня гонитва озброєнь, в якій успіх будь-якої зі сторін сприймається другою як невдача, але природа успіху й невдачі цих двох сторін дуже різна. Сторони «прагнуть» абсолютно різного. Гепарди прагнуть їсти газелей. Газелі ж не прагнуть їсти гепардів — вони зацікавлені в тому, щоб не бути з’їденими гепардами. З еволюційного погляду асиметричні гонитви озброєнь є цікавішими, оскільки вони імовірніше породжують надзвичайно складні «системи озброєння». Чому це так, можна побачити на прикладах військових технологій у людей.

Я міг би використати як приклад протистояння США й СРСР, але насправді згадувати конкретні держави немає жодної потреби. Зброю, виготовлену компаніями будь-якої розвиненої промислової країни, врешті-решт, може купити хто завгодно й де завгодно. Існування успішного наступального озброєння на кшталт приповерхневих протикорабельних ракет класу «Exocet» зазвичай спонукає до винайдення ефективного контрзасобу, наприклад пристрою створення радіо­перешкод для «заплутування» системи управління ракети. Причому виробляти цей контрзасіб буде радше не ворог, а та ж сама країна, навіть та ж сама компанія! Зрештою, жодна компанія не споряджена для розроблення пристрою створення радіоперешкод для конкретної ракети краще, ніж компанія, що виробляє саму цю ракету. По суті, ніщо не заважає тій самій компанії виробляти обидва засоби і продавати їх протилежним сторонам військового конфлікту. Я достатньо цинічний, аби підозрювати, що це може відбуватися, і це яскраво ілюструє думку про покращення спорядження в той час, як його чиста ефективність залишається незмінною (а вартість зростає).

З мого нинішнього погляду питання про те, ким саме є виробники зброї протилежних сторін людської гонитви озброєнь — ворогами один одного чи однією й тією самою компанією, — не має особливого значення, що й цікаво. Значення має лише те, що незалежно від їхніх виробників самі пристрої є ворогами один одного в тому особливому сенсі, який я визначив у цьому розділі. Ракета і специфічний для неї пристрій створення радіоперешкод є ворогами один одного в тому розумінні, що успіх одного є синонімом невдачі другого. Чи є їхні розробники також ворогами один одного, не має значення, хоча, мабуть, буде простіше припустити, що вони таки ними є.

Досі я розглядав приклад ракети і специфічного для неї контрзасобу, не наголошуючи на еволюційному, прогресивному аспекті, який, зрештою, і є основною причиною введення цього прикладу до розділу. Суть тут полягає в тому, що не лише наявний проект ракети стимулює до створення (чи вимагає) відповідного контрзасобу, скажімо пристрою створення радіоперешкод. Протиракетний пристрій, у свою чергу, спонукає до покращення проекту ракети, яка б специфічним чином протидіяла цьому контрзасобу — протиракетному пристрою. Усе це виглядає приблизно так, немов кожне покращення ракети стимулює наступне покращення її самої, шляхом його впливу на контрзасіб. Покращення спорядження підживлює саме себе. Це й є рецепт вибухової, нестримної еволюції.

Через декілька років таких почергових винаходів і контрвинаходів поточна версія як ракети, так і її контрзасобу набудуть дуже високого рівня досконалості. Однак у той самий час (і тут знову на сцену виходить ефект Чорної Королеви) загалом немає жодних причин очікувати, що одна зі сторін гонитви озброєнь буде хоч трохи успішнішою в реалізації своїх прагнень, аніж вона була на початку. Насправді, якщо і ракета, і її контрзасіб покращувалися в однаковому темпі, можна очікувати, що найостанніші (найдосконаліші й найвитонченіші версії) та найперші (найпримітивніші й найпростіші) будуть абсолютно однаково успішними проти сучасних їм контрзасобів. У проекті прогрес відбувся, але не в кінцевому результаті, зокрема тому, що однаковий прогрес відбувся в проекті обох сторін гонитви озброєнь. Насправді саме те, що відбувся приблизно однаковий прогрес обох сторін, і стало причиною такого великого прогресу рівня досконалості проектів. Якби одна сторона, скажімо протиракетний пристрій створення радіоперешкод, вирвалася надто далеко вперед у гонитві проектів, друга сторона, в цьому випадку ракета, просто перестала би використовуватися й вироблятися — вона б «вимерла». Далеко не парадоксальний, як у прикладі з Алісою, в контексті гонитви озброєнь ефект Чорної Королеви виявляється фундаментальним для самої ідеї прогресивного удосконалення.

Я вже говорив, що асиметричні гонитви озброєнь ймовірніше приводили до цікавих прогресивних покращень, ніж симетричні, і сьогодні ми можемо побачити, чому це так, використовуючи для ілюстрації цієї