Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

думки військові технології в людей. Якщо одна держава має 2-мегатонну ядерну бомбу, держава-ворог розробить 5-мегатонну бомбу. Це провокує першу державу на створення 10-мегатонної бомби, що, у свою чергу, провокує другу на створення 20-мегатонної бомби, і т. д. Це й є справжня прогресивна гонитва озброєнь: кожне досягнення однієї сторони провокує контрдосягнення другої, наслідком чого є поступове зростання з плином часу якогось атрибута — в цьому випадку вибухової потужності бомб. Між тим за такої симетричної гонитви озброєнь між проектами немає жодної детальної відповідності за принципом «один до одного», жодного «зчеплення» чи «взаємозалежності» деталей проекту, які спостерігаються у випадку асиметричної гонитви озброєнь на кшталт змагань між ракетою і пристроєм створення радіоперешкод. Протиракетний пристрій задуманий спеціально з метою нейтралізації конкретних характеристик ракети; проектувальник контрзасобу звертає увагу на найменші деталі проекту ракети. Потім, під час розроблення контрзасобу до контрзасобу, проектувальник наступного покоління ракет використовує свої знання про детальний проект контрзасобу до попереднього покоління. Із бомбами ж, потужність яких постійно зростає, справа інша. Безумовно, розробники однієї сторони можуть, діючи піратськими методами, викрадати вдалі ідеї та імітувати характеристики проекту другої. Але навіть якщо так, це не вельми суттєво. Точна відповідність «один до одного» специфічним деталям американської бомби не є необхідною частиною проекту російської бомби. У випадку асиметричної гонитви озброєнь між спадковою лінією зброї й специфічними контрзасобами до неї саме відповідності один до одного після низки послідовних «поколінь» приводять до дедалі більшої досконалості та складності.

У живому світі ми також маємо сподіватися знаходити складний і витончений задум щоразу, коли маємо справу з кінцевими продуктами довгої асиметричної гонитви озброєнь, за якої просування вперед однієї сторони завжди збігалося (за принципом «один до одного», достеменно) з однаково успішними контрзасобами (на відміну від конкурентів) другої. Це явно справедливо для гонитв озброєнь між хижаками і їхньою здобиччю, та, можливо, ще більше — для гонитв озброєнь між паразитами й господарями. Електронні та акустичні системи озброєння кажанів, які ми розглядали в розділі 2, мають усю точно налаштовану досконалість, якої можна очікувати від кінцевих продуктів довгої гонитви озброєнь. Не дивно, що можна простежити ту саму гонитву озброєнь з іншого боку. Комахи, на яких полюють кажани, мають відповідну їм батарею складного електронно-акустичного обладнання. Деякі метелики навіть випускають (ультра)звуки, що нагадують кажанячі й, схоже, збивають кажанів з пантелику. Майже всім тваринам загрожує або небезпека бути з’їденими іншими тваринами, або небезпека невдачі в поїданні інших тварин, і величезна кількість детальних фактів про тварин має сенс, лише якщо пам’ятати, що вони є кінцевими продуктами довгих і запеклих гонитв озброєнь. 1940 року цю думку добре виклав у своїй класичній праці «Забарвлення тварин» Г. Б. Котт, що стало, можливо, першим використанням аналогії гонитви озброєнь у біології в друкованому виданні:

Перш ніж стверджувати, що оманливий зовнішній вигляд якогось коника чи метелика є занадто детальним, треба спочатку зрозуміти, які можливості сприйняття та розрізнення мають у своєму розпорядженні природні вороги цих комах. Не зробити цього буде все одно що стверджувати, що броня лінійного крейсера є надто важкою або далекобійність його гармат є надто великою, не поцікавившись природою та ефективністю озброєння ворога. По суті, і в первісній боротьбі джунглів, і в удосконаленнях цивілізованих війн ми бачимо в дії велику еволюційну гонитву озброєнь, результати якої для захисту проявляються в таких пристосуваннях, як швидкість, пильність, броня, колючки, норний спосіб життя, нічний спосіб життя, отруйні виділення, огидний смак, камуфляж та інші різновиди захисного забарвлення, а для нападу — в таких контрвластивостях, як швидкість, раптовість, влаштування засідок, заманювання, гострота зору, кігті, зуби, жала, отруйні ікла та спеціальні приманки. І так само, як більша швидкість переслідуваного розвивалась у зв’язку з більшою швидкістю переслідувача або захисна броня — у зв’язку з агресивною зброєю, розвивалась у відповідь на кращі можливості сприйняття й досконалість маскувальних пристосувань.

Гонитви озброєнь у людських технологіях вивчати легше, ніж їхні біологічні еквіваленти, бо вони відбуваються знач­но швидше. Їхній перебіг можна реально спостерігати з року в рік. У випадку ж біологічної гонитви озброєнь зазвичай можна побачити лише кінцеві продукти. Дуже рідко якась мертва тварина чи рослина кам’яніє, і тоді іноді вдається побачити прогресивні стадії гонитви озброєнь трохи більш безпосередньо. Один із найцікавіших прикладів цього стосується електронної гонитви озброєнь, яку ілюструють розміри мозку викопних тварин.

Самі мізки не кам’яніють, але це роблять черепи, і порожнина, у якій містився мозок, — черепна коробка — за акуратної інтерпретації може бути добрим індикатором розмірів мозку. Я сказав «за акуратної інтерпретації», і це є важливим застереженням. Адже серед багатьох інших проблем існує й така: великі тварини зазвичай мають великі мізки (почасти просто тому, що вони великі), але це не обов’язково означає, що вони є в якомусь цікавому сенсі «розумнішими». Слони мають більші мізки, ніж люди, але нам (можливо, з певною мірою справедливості) подобається думати, що ми розумніші за слонів і що «насправді» більшими є наші мізки, коли зважити на той факт, що ми значно менші тварини. Безумовно, наші мізки займають значно більшу частку тіла, ніж мізки слонів, про що свідчить опукла форма наших черепів. І це не просто наше видове марнославство. Можливо, значна частина будь-якого мозку необхідна для виконання рутинних операцій із догляду за тілом, а великому тілу автоматично потрібен для цього великий мозок. Треба знайти якийсь спосіб «вилучити» з наших розрахунків ту частину мозку, яку можна віднести просто на рахунок розмірів тіла, аби можна було порівняти те, що залишається, як справжню «мізкуватість» тварин. Іншими словами, нам потрібен якийсь добрий спосіб точного визначення того, що ми розуміємо під справжньою «мізкуватістю». Різні люди вільні пропонувати різні методи розрахунків, але, мабуть, найавторитетнішим показником є «коефіцієнт енцефалізації» (EQ), який використовує Гаррі Джерісон — провідний американський фахівець з історії розвитку мозку.

Взагалі-то EQ розраховується доволі складним шляхом, через логарифми маси мозку та тіла й нормування за середніми цифрами для основної групи, такої як ссавці загалом. Так само, як «коефіцієнт розумового розвитку» (IQ), який використовують (іноді неправильно) психологи, нормується за середнім для всієї популяції, EQ, скажімо, за середнім для всіх ссавців. Так само, як IQ 100 означає, за визначенням, ідентичний середньому для всієї популяції, EQ 1 означає, за визначенням, ідентичний середньому для, скажімо, ссавців такого розміру. Деталі техніки здійснення розрахунків не мають значення. Коротше кажучи, EQ конкретного виду, такого як носоріг чи кіт, є мірилом того, наскільки більшим (або меншим) є мозок тварини, ніж варто було б від нього очікувати, зважаючи на розміри її тіла. Метод розрахунку цього очікування, безумовно, відкритий для суперечок і критики. Той факт, що люди мають EQ 7, а бегемоти — EQ 0,3, не може в буквальному сенсі означати, що люди в 23 рази розумніші за бегемотів! Однак виміряний EQ, можливо, говорить нам дещо про те, наскільки «обчислювальна потужність» у голові тварини перевищує нескоротний мінімум, необхідний для звичайного функціонування її великого чи малого тіла.

Виміряні EQ сучасних ссавців дуже сильно варіюють. Щури мають EQ, приблизно рівний 0,8 — трохи нижчий від середнього для всіх ссавців. У білок він дещо