Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

— Я не боюся — в мене кріс.

— Поганин — бездушник, такого куля не бере!

— А в чому його сила?

— Я не знаю.

— Ти дізнайся. Я буду чекати…

Хлопець пішов, а дівчина думає, як вивідати в поганина його таємницю?

Коли дідо вернувся додому, вона запитала:

— Скажи, у чому твоя сила?

— У вінику! — зареготав поганин. — Як у старої відьми.

Другого дня дівчина обклала віник золотом. Поганин здивувався:

— Що то, принцесо?

— Твоя сила.

Поганин так зареготав, що аж гора затряслася.

— Моя сила схована в печі.

Коли він пішов з дому, дівчина все золото висипала в жар. Поганин вернувся, а вона показує у піч.

— Що ти наробила! — розсердився дідо.

— Я твою силу так честую.

— Ти дурна! Моя сила таїться у тому, що я маю серце бугая!

Так у гніві він не спам’ятався, як виказав свою таємницю. А тоді вчинився бугаєм. Нараз люто заревів і вибіг за браму. Син вояка нічого не знав, що то є поганин, і не ховався перед ним. Бугай накинувся на хлопця. Той вистрелив. Бугай упав мертвим.

А дівчина вибігла з гори:

— Ой, то був поганин. Він може ожити. Треба його швидко порубати.

Бугая порубали, м’ясо склали у залізну бочку і аж так пустилися в дорогу.

Але куди вихід з підземного царства? Дорогою хлопець зайшов до тих відьом, що перед тим назвалися сестрами. І вони порадили:

— Звідси можна вийти через широку воду. Там побачиш човен, на якому плаває один старий беркут.

— А що то за беркут? — налякався хлопець.

— Той, котрого вбили в наземному світі. Тепер живе в підземному царстві, але літати тут не може. Возиться в човні.

— Як же мені з беркутом домовитися? — зажурився хлопець.

— А ти не журися, — сказали йому відьми. — Коли в того беркута стріляли, то він бачив двох. Тому не смій сідати у човен разом з дівкою, бо він вас потопить. Пусти наперед дівчину, а сам почекай.

Так воно й було. Вояків син переправив дівчину, а потому сів у човна сам. Але беркут, як побачив кріса, нараз кинувся убік. Човен перевернувся, хлопець почав тонути. А його кріс уже пішов на дно. В ту ж хвилину беркут відчув крила. Він схопив у пазурі того, що потопав, і вилетів у наземний світ…

Там леґеня вже чекала дівчина.

Та надійшла дуже темна хмара, полив огняний дощ. Беркут злетів і простер над ними свої широкі крила. Захоронив молодят від смерті, але сам згорів.

І нараз роз’яснилося. Тоді дівчина згадала, що вона з такого і такого царства — її з царського двору поніс лихий вітер. Дібралися вони до царя, а там дуже зраділи і дівчині, і хлопцеві. Справили їм велике весілля. Син старого вояка почав царювати, і всім жилося добре. А ще кажуть, що молодий цар заборонив у цілій країні стріляти в орлів-беркутів.

Побратим ватага зелених гір

Дьорка називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього впала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана і каже:

— Ади, паночку, моя біда без дощу росте — ноги стали як чужі. Дай мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.

Та милосердя в пана, як у лисого волосся.

— У мене є кому пір’я дерти. Шукай собі іншого ґазду.

— Де мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв, але я не годен до них доповзти. До мужикової біди доріг багато, а від біди — і стежки не видно.

Помахав Дьорко головою, зціпив зуби й подався додому. Вдома п’ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: каменя не вгризеш і дітей не виженеш із хати за ворота. А голод — псові рідний брат.

Дьорко покликав старшого сина.

— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.

Василько назбирав яблук й — до панського двору. Дідич шпацірував з гістьми перед будинком. Хлопчик поклонився.

— Ади, ненько послали вам, пане, подарунок.

Дідич узяв яблука, почастував гостей і промовив згорда:

— О, видите, видите, як мене люблять сільські мужики? Щоднини мені дарунки приносять!

— Ви їх теж дуже любите?

— Го-го, ще й як! Як ся має твій ненько, хлопче? — спитав Василька.

— Як розбитий горнець. Лежать на печі…

— Спочивають?

— Ні. Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то смерека їм ноги поламала. Сидимо тепер голодні, а мама сердяться й кричать: «Що вам зварю? Нате, їжте мене…»

Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би чоловікові соломи на перевесло, але перед гістьми дістав з кишені крейцера і простягнув хлопцеві:

— Йди собі, малий брехуне, — промовив невдоволено.

Василько поніс крейцера додому. Мати купила кукурудзяної муки й зварила чиру. Смачно повечеряли.

Та невдовзі голод припік знову. Дьорко сказав:

— Назбирай, Васильку, грушок і понеси панові. Може, за них щось дасть.

Хлопчак назбирав грушок і поніс до дідича. Той сидів з гістьми на ґанку. Василько дав панові грушки.

— Ненько сказали, щоб я вам поніс оцей подарунок.

Дідич посміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:

— Мужики про мене пам’ятають. Щоднини — дарунки…

— Ви для них, як рідний тато.

— Аякже, го-го… А як ся має ненько? — спитав хлопця.

— Лежить на печі, бо ваша смерека їм ноги поламала. Сказали, що вже будуть умирати, бо пухнуть від голоду.

Дідича аж пересіпнуло.

У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку в кишеню і дав хлопчакові мідного гроша.

— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже, йди…

Хлопчик побіг. За того гроша мати знов купила кукурудзяної муки, наварила чиру.

Минали ще дні. Голод визирав усім з очей. Дьорко сказав синові:

— Піди, Васильку, до Пруту, налови риби та й понеси панові. Може, ще дасть крейцера.

Син півднини вистояв у холодній воді і наловив повний кошик риби. Пішов з нею до панського двору. Дідич з порогу позирав, як працюють слуги.

Василько поклонився:

— Ненько сказали…

Пан почервонів.

— Якого дідька швендяєш тут? Нащо мені ваших грушок та яблук? Шуруй, жебраче, звідси, щоб і запаху твого тут не було, бо випущу пса.

Як почув Василько про панського пса, то так тікав, аж п’яти губив. Далеко став, відхекався й пішов плачучи додому.

Коло високої гори, ніби з-під землі, виринув старезний дід. Взяв його на руки.

— Чого сумний, леґеню? — спитав.

— Та як не сумувати, коли