Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

Молодша царська донька в одну мить прискочила до того чужодушника й лівою рукою та з лівого боку так ударила його, що тільки закурилося. Аж тепер дізналися, чому найменша донька весь час плакала.

Гей, таке їй справили весілля, якого світ не знав! Гості співали й танцювали, доки сили мали. Молодший син бідняка побрався з молодшою донькою царя.

Потім усі три брати й три сестри жили собі в царському палаці, жили в щасті й гаразді, а може, й нині ще живуть — бо чи не шкода би було, аби добрі люди повмирали?

Про білу ружу

Жив собі господар, у якого було три доньки. Він дуже-дуже їх любив. Одного дня зібрався їхати на ярмарок. Доньки його обступили й почали просити, аби купив їм подарунки.

— Я хочу, тату, намиста, — попросила старша.

— А мені привезіть перстень, — сказала середуща.

Найменша мовчала.

— А тобі що, донечко? — спитав.

— Купіть білу ружу.

Поїхав господар на ярмарок. Дещо продав, дещо купив. Не пошкодував грошей на намисто й перстень. Але для найменшої не міг купити подарунок, бо білих руж ніхто не продавав. Вертався невдоволений додому.

Сидить на возі, журиться, підійшла до нього якась бабка.

— Чому ти, господарю, такий сумний?

— Як не сумувати, коли найменша донечка просила, щоб я купив їй білу ружу, а таких квіток на ярмарку нема.

Бабка сказала:

— Злізай з воза й ходи зі мною…

Повела його до брами й щезла. Брама в нього прийняла батіг і розчинилася нарозтвір. Він пройшов до другої. Та зняла із нього капелюх і теж розчинилася. За третьою брамою господар опинився перед чарівним квітником, якого ще не бачив. Там цвіли білі ружі.

«Бач, яка краса! Ото втішиться моя донечка», — сказав собі господар. Нахилився й зірвав одну квітку. Але його схопило щось за руку й не пускає. Придивився добре, а то — якесь страховисько.

— Пусти руку!

— Не кричи, то не допоможе, — відповіло страховисько.

— Чого ти причепилося, як п’яний до плота.

— Будь розумний, — мовило страховисько. — Поклянись, що дівчина, для якої зірвав білу ружу, прийде завтра до мене. Інакше я не відпущу: буду вічно тримати тебе, а твоя донька через три дні вмре.

На тобі, чоловіче, два лиха! Господар мусив погодитися:

— Клянуся, що прийде…

Страховисько відпустило руку. Ґазда поїхав додому, пороздавав дівчатам подарунки, а сам ходить ні живий ні мертвий. Як віддавати чудовиську найдорожчу донечку?

— Чого ви, тату, зажурилися? — питають доньки.

— Як мені не журитися, коли я поклявся, що найменша піде до страховиська, яке дало цю білу ружу.

— Я не боюся його, тату. Їдьмо завтра ж, — сказала найменша.

Вранці господар повіз свою донечку до страшної брами. Вона сама розчинилася нарозтвір. Дівчина пішла до другої брами, а батько лишився на вулиці.

Квітника вже не було, а лише сходи, що вели до прибраної кімнати. На середині був стіл з усякими стравами. Дівчина, хоча і зголодніла, не торкнулась ні до чого. Сіла собі на стільця і чекає.

Раптом поріг переступив бородатий дід із закрученим носом. Страшний, гидкий, аж тяжко дивитися. Став перед дівчиною й спитав:

— Ти можеш мене покохати?

Дівчина відвернулася й відповіла:

— Ні, не можу.

Дід похнюпився й вийшов. А другого вечора пришкандибав знову. Ще страшніший.

— Ти можеш мене покохати?

— Ні, — відповіла дівчина.

Сльоза покотилася по довгій бороді. Він не сказав більше ні слова й покинув світлицю.

І третього вечора старий не спізнився. Став на порозі, як три нещастя, і почав просити:

— Покохай мене, вродлива дівчино…

Вона мовчала. Дід чекав. Сльоза за сльозою котилася по довгій бороді.

Дівчина повернулася до нього й вимовила тихо:

— Я можу тебе покохати…

В ту ж хвилину, як це сказала, дід став білим голубом.

Злетів і сів на її плече. Він умів розмовляти людською мовою. Розповідав про своє щастя і дякував, що дівчина його покохала, їй весело було з отим голубом.

Якось вона сказала йому:

— Хочу бачити своїх сестер і тата. Пусти мене, голубе, до них.

Голуб відповів:

— Я тебе пускаю, але маєш вернутися рівно в ту хвилину, коли сонце буде на одну п’ядь від заходу. Як не прийдеш, то мені буде велика біда. Я дам тобі квітку, — як вона зів’яне, то знай, що я вмер.

— Я прийду, голубе, — обіцяла дівчина.

Голуб ще сказав:

— Може статися й таке, що застанеш мене неживим. Не бійся й не плач. Проколи голкою свій мізинець і впусти цяточку крові на моє чоло, над праве око.

Дівчина погладила голуба, взяла квітку й пішла до тата.

Сестри втішились, що вона жива й весела, і дуже здивувалися, що її чоловік — голуб. Наймолодша набулася зі своїми рідними й почала збиратися в дорогу. А сестри не пускали, просили ще побути.

Чорні хмари покрили все небо й сховали сонце. Дівчина не знала, котра вже година й коли треба йти. Уже звечоріло, а вона була в дорозі. Квітка в руках зів’яла. Дерева шелестіли:

— Нащо обманула голуба? Він умер від туги за тобою.

Ластівки літали над головою й щебетали:

— Голуб умер від туги за тобою!

І потічок журно дзюрчав:

— Умер… умер…

Дівчина побігла до світлиці. Голуб не сідав їй на плече. Він лежав мертвий на вікні.

— Визирав мене, — сказала. — Чекав і не дочекався.

Дівчина взяла голку й проколола собі мізинець. Цяточка крові впала голубові на чоло, коло правого ока. В ту ж мить перед нею виріс із землі дуже гарний парубок. Стояв перед нею, як молодий явір, веселий, як сонечко. Пригорнув її до грудей і каже:

— Ти перемогла чари злої чарівниці й урятувала мене від смерті. Будь мені за жінку.

Дівчина дала йому руку й сказала:

— Ходім до мого тата, най він нас благословить.

Пішли. Батько й сестри тішилися, як малі діти. Зробили таке весілля, що в селі зроду-віку подібного не бачили.

І молоді потім собі жили, як двоє голуб’ят, у любові й злагоді. Ніякої гризоти не знали. Може, й тепер живуть, як не померли.

Чарівний перстень

Один солдат, прослуживши у царя десять років, повертався додому. Дорога була дуже далека. До домівки вже було недалеко. От закінчиться ліс, а там і село його. Йде він лісом, коли бачить — назустріч йому вовчиця. Стала попереду і жде його. Злякався він цієї небажаної зустрічі. Крім палиці, в руках нема більше нічого. Став