Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників - Автор невідомий - Народні казки

— А ти чий?

— Дьорків, що йому смерека ноги поламала.

— Не дав би ти мені тієї рибки?

— Беріть, дідусю. Ще одна лишилась, решту-м загубив, коли тікав від пана.

Дід зварив рибу, з’їв і похвалив:

— Ще-м не їв такої рибки, відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.

Дід зайшов до печери і незадовго вийшов звідти з кошиком, повним золота.

— Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, — сказав.

Виявилося, той дід був побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрує печеру, де сховані Довбушеві скарби. Дає потрохи золота всім тим, у кого серце чисте і кого нужда припала. Він не умре доти, поки біда буде ходити між людьми.

Василько прийшов додому.

— Не схотів пан риби, ще й гарапником мене оперезав. Йому тільки хвоста і рогів бракує, — сказав хлопчик і простягнув кошик.

— А це звідки? — просяяла мати.

— Це дідусь насипав, — і Василько розповів про Довбушевого побратима, що стереже ватагові скарби.

У хаті було втіхи штири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Потім придбали корівчину і стали легше дихати. Ненькові привели дохтора, той йому ноги вилікував. Люди здивувалися, що Дьорко-каліцун знову зелену топче.

Пан не повірив, сам прийшов до наймита.

— Звідки маєш добро, Дьорку?

— В печері є дід. Мій Василько дав йому рибку, а дідусь насипав повний кошик золота.

Пан подумав: «Ади, за якусь здохлу рибу дав бахурові цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька фір подарунків, то старий віддасть мені всі Довбушеві скарби…»

Дідич наклав п’ять возів всілякого добра: калачів, меду, яєць, шовкової одежі. І все тото повіз до гори.

Дід вийшов до нього. Забрав добро до комори, а пана завів до печери. Вона вся виблискувала в коштовному камінні, сріблі, золоті й алмазах. Очі засвітилися у пана, як у вовка.

Дідусь сказав:

— У тебе є все, бракує тільки цього, — і припасував йому до голови якісь цапині роги.

– І цього тобі ще треба… — й припасував хвіст.

Роги і хвіст вмить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільки бекання і мекання. Він перетворився на потворного відьмака.

Таємниця скляної гори

Десь далеко, аж за сьомим морем, було одне царство. Там жив один цар, котрий мав трьох доньок. А дівчата були такі гарні, що людському окові дивитися на них і не дивуватися — було неможливо. Не вірю, що на світі могла би знайтися хоч одна гарна дівчина, яка була би їм до пари.

Гей, приходили до тих дівиць-відданиць молоді принци й герцоги, графи й барони. Приходили не просто задивлятися і чудуватися з краси трьох сестер, а й сватати їх. Але цар так дорожив красою своїх доньок, що все вигадував причину, хитро і розумно відмовляв женихам, аби лише відкласти віддавання. Словом, ніяк не хотів розлучатися зі своїми красними дівицями.

А недалеко від столиці була скляна гора, і така височезна, що верхом сягала до самого неба. А на тому верху мали пристановище змії. Один шестиголовий, другий — восьмиголовий, а третій мав цілих дванадцять голів! Якоїсь ночі всі три змії прилетіли в царський палац, украли прекрасних трьох царівен та й понесли на скляну гору, де в кожного змія був дуже красний замок.

Другого дня рано цар і цариця повставали й за звичкою зайшли у світлицю подивитися на доньок. Але, розумієте, не знайшли нікого, бо світлиця була вже порожня. Гей, що тут чинити — царівни пропали! Де вони, куди могли подітися? Ніхто не міг на те відповісти. І цар відразу оголосив, що котрі витязі знайдуть його красних доньок, за тих віддасть їх заміж!

Можете подумати собі, як було гірко старому цареві, раз пристав повіддавати доньок — аби лише знайшлися. Та й мати так тяжко-претяжко зажурилася, що пошкодував би її й поганин.

Коли по всій державі розлетілося царське оголошення, одразу знайшлися три бідні брати, які прийшли до царя й сказали, що вони знайдуть його принцес. Цар дуже зрадів, бо й ті троє були дуже красні, й пообіцяв їм, що не візьме назад свого слова: якщо знайдуть царівен, то й поженяться на них! Якби лише вдалося їх знайти!

А троє юнаків, хоч і з бідної родини, були не прості люди: старший літав, як птах, наймолодший так обертав шаблею, що всіх обеззброював, а третій, середущий, мав нюх, як у пса.

Середущий брат раз-два обнюхав поріг царського палацу і завітрив дівочі сліди. Нюх привів його аж під скляну гору, а там сліди пропали. Троє братів одразу здогадалися, що принцеси мають бути там, на скляній горі. Тоді старший, брат-літун, каже до молодшого, брата-вояка:

— Ну, братику, сідай мені на плечі, я понесу тебе на гору, а далі — твоє діло. А ти, — наказав середущому братові, — залишайся тут, доки ми про себе не подамо звістку.

Так і було. Двоє хлопців вилетіли на верх скляної гори і знайшли три замки, де жили змії.

Спершу рушили в палац до шестиголового. Молодший брат зайшов, а старший залишився під дверима. Коли брат-вояк вступив у світлицю, то відразу побачив старшу цареву доньку. Вона дуже зраділа йому, як дізналася, що такий красний хлопець прийшов сюди за нею. Але бідолаха боялася й розтулити рота, бо на дивані, пополуднувавши, спав її господар. Очі дівчини від сліз аж почервоніли, але тепер з радістю дивилися на молодого юнака. А той сміливо підійшов до змія, схопив шаблю й одним махом одрубав йому усі шість голів. Потому сказав:

— Ну, принцесо, ви вільні від змія, тепер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат, і він знесе вас із гори на землю. А мені треба іти далі, до другого замку.

Почувши ці слова, царська донька ще більше зраділа і відразу вийшла зі світлиці. Там сіла на плечі брата-літуна, і він спустився з нею вниз, передав її середущому братові, а сам спішно полетів назад, на вершину скляної гори.

Тепер двоє братів подалися до восьмиголового змія. Молодший брат, котрий був при шаблі, зайшов до палацу й одразу побачив середущу доньку із заплаканим лицем. Вона теж зраділа красному юнакові, та боялася так само вимовити слово, лише показувала вбік, що там, на дивані, після смачного полуденку спить її господар.

Парубкові й не треба було нічого казати. Він вихопив шаблю, одним махом