Варвар у саду - Збігнєв Херберт

Від невеликого вокзалу починається пряма антична дорога поміж кипарисами, яка через браму Сирени провадить на територію міста, населеного високою травою й камінням.

Могутній мур товщиною до семи метрів одразу при вході розповість вам про те, що грецькі колонії в Італії не були аж такими оазами спокою. З кам’янистої, неврожайної вітчизни греки прибували на своїх швидкоплинних кораблях через море, «темне, наче вино», до краю, вигрітого вогнищами багатьох поколінь. Про це свідчать некрополі, які сягають палеоліту.

Велика грецька колонізація припадає на період VIII–VI століть до нашої ери і має економічний характер. Зовсім інакшою була раніша на кілька століть хвиля грецької експансії, що охопила узбережжя Малої Азії, а причини її були політичними — натиск прибулих із півночі дорійців.

Спершу грецькі напади відзначалися безсистемним, піратсько-грабіжницьким характером. Слідом ішла легенда, яка перетворювала ці землі у грецьку власність ще до того, як на них виросли грецькі міста. Для Гомера краї на захід від Іонічного моря є оселею казки. Проте вже тоді з легкої руки поетів негрецькі ріки, морські узбережжя, гроти й острови отримали у власність грецькі боги, сирени й герої.

Одіссей-місторуйнівник не є типом колонізатора, проте він — характерна постать тієї доколонізаційної епохи. Коли, повертаючись із Трої, він руйнує Ісмар, місто кіконів, його цікавить лише те, що можна забрати з собою на корабель — рабині та скарби. Жодні принади чужини нездатні спинити його у впертій мандрівці до скелястої вітчизни.

Поезія Гесіода — ще яскравіший приклад цієї постави, притаманної грекам архаїчної епохи, тим прив’язаним до землі шляхтичам-хуторянам, яким пісні аедів були миліші від мандрів.

Деякі античні автори пояснювали явище колонізації особистими чинниками: родинними колотнечами, сварками за спадщину. Це пояснення не варто відкидати, воно свідчить про істотні суспільні переміни, послаблення родових організацій, таких сильних у добу походу на Трою. Фукідід і Платон подають ще одну інтерпретацію, просту й переконливу: брак землі. Сицилія та південна частина Апеннінського півострова були привабливими теренами для землеробської та купецької колонізації.

Як я вже згадував, ці землі не були нічийними. Греки здобували їх у варварів підступом чи силою, не так жорстоко, як оті пруссаки-римляни, проте без насильства не обійшлося. Колонізаторів цікавило насамперед узбережжя, де вони закладали порти. Тубільне населення відступало в гори і з ненавистю споглядало на масні міста загарбників. Цицерон образно каже, що грецький берег — наче облямування, пришите до широкої тканини варварських ланів. Це золоте облямування часто забарвлювалося кров’ю.

Посейдонія (латинською Пестум) була заснована у середині VII століття дорійцями, яких ахейці вигнали з Сібариса. Грецькі міста в Італії, так само, як і в грецькій вітчизні, запекло змагалися поміж собою за гегемонію. Були також спроби об’єднати Південну Італію на засаді союзу міст. Цю ідею намагалися втілити, як припускають учені на підставі нумізматичних доказів, піфагорійці з Кротону. Саме вони перетворили на руїни могутній, населений у часи розквіту ста тисячами мешканців Сібарис. Мешканці Посейдонії уклали союз із переможцями і добре на тому заробили. Основою їхнього багатства стала торгівля збіжжям та олією. Упродовж короткого часу в місті було збудовано десять храмів.

Вони були не тільки виявом релігійного духу, чи, як це безконечно повторюють, маніфестацією грецької потреби у прекрасному. Мистецтво, зокрема архітектура, у колоніях виконувало важливу роль, підкреслюючи національну окремішність від навколишніх народів. Грецька святиня на узгір’ї була неначе прапором, встромленим у здобуту землю.

VI–V століття до нашої ери — апогей грецької цивілізації в Італії, її периклівський період. Міста купців стали також пристановищем учених, поетів і філософів. Останні навіть здобувають значний політичний вплив. У Кротоні та Метапонті урядують піфагорійці. Тих, хто читав Республіку Платона, не здивує інформація, що близько 450 року до нашої ери народ збунтувався проти філософів, які під приводом обожнення чисел запровадили реєстрацію чоловіків, ув’язнюючи принагідно підозрюваних у негативному ставленні до піфагорейства. Що ж, пересічні громадяни не розуміють абстракцій і воліють не мудреців, а тупу, продажну бюрократію.

Поблизу Пестума знаходилась Елея, де на межі VI–V століть виникла заснована Парменідом філософська школа — другий після іонічної школи важливий осередок в історії грецької думки. Докласичний період грецької філософії представлений філософами з колоній.

Можливо, це пояснення надто наївне, хоча й доволі правдоподібне, — стан вічної загрози для грецьких полісів змушував елеатів проголошувати відрадну істину про незмінність світу і про сталість буття. Проте нерухома стріла Зенона з Елеї не підтвердилась історією.

У 400 році до нашої ери Посейдонія була завойовна місцевими горянами-луканцями. Через сімдесят років король Епіру Александр, небіж Александра Великого, з почуття еллінської солідарності розгромив луканців. Одначе після його смерті вони знову опанували місто. Окупація, мабуть, була доволі важкою, коли навіть було заборонено розмовляти грецькою мовою.

Наступними визволителями стали римляни. З ними греки легко порозумілися. Пестум стає римською колонією, яка постачає Римові кораблі й моряків. У важкі для республіки часи (після битви під Каннами) посейдонці офірували на військові цілі весь золотий посуд зі своїх святинь. Римляни великодушно не прийняли цього дарунку, але на знак визнання лояльності надали місту рідкісний привілей — карбувати власну монету.

Зрештою, бог моря, якому був присвячений Пестум, відвернувся від власних вірних. Він підняв морський берег. Місцева ріка Силярус втратила гирло і почала загнивати. Страбон скаржиться на погане повітря цих околиць. Те, чого не здужали варвари, довершила малярія.

У ранньому середньовіччі Пестум уже не місто, а карикатура на місто. У ньому мешкає невелика християнська громада. Жменя незграбних хатин, збудованих із уламків античних споруд, купчиться навколо храму Деметри, перетвореного на церкву.

Врешті в XI столітті здесятковані мешканці малярійного міста поступаються натискові сарацинів. Вони утікають на схід, у гори, тією ж дорогою, якою відступали під натиском греків луканці.

У Капаччо Векйо, де сховалися посейдонці, вони збудували церкву під покровом Мадонни Ґранату. Вона мала обличчя Гери. У травні та серпні навколишні мешканці вирушають урочистою процесією до старої церкви. Вони несуть замаєні квітами невеликі ноші зі свічкою всередині. Такі ж, які двадцять шість століть тому