Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко
Сьогодні будь-яка концепція етнічної історії не може вважатися переконливою і достовірною без даних сучасного мовознавства. Водночас дослідженням етнічних процесів у Північному Причорномор’ї займаються майже виключно археологи й історики, які лінгвістичні аргументи враховують неохоче, недостатньо або не враховують взагалі. Віднесення народів Північного Причорномор’я до так званих «неписемних народів» надовго визначило провідну роль археології у вирішенні етнічних проблем української історії. Хоча й зазначалося, що неписемність ця — поняття відносне, оскільки зберігається роль ономастичних джерел — топонімії, гідронімії, етнонімії, антропонімії. За безперечної культурно-історичної цінності археологічних матеріалів лінгвістична аргументація все ж є визначальною у питаннях мови, отже, й етносу.
Тож лінгвістичні дослідження про індоарійський елемент у Північному Причорномор’ї актуальні й важливі. Слушно каже український дослідник Олексій Стрижак, що «сучасна наука, очевидно, ще до кінця не збагнула як грандіозності, так і сміливості тих так званих індоарійських лінгвістичних (і не тільки!) <17> проблем Північного Причорномор’я, які щойно встали на весь зріст перед численними дослідниками його старовини». У таких лінгвістичних дослідженнях мають бути зацікавлені не так навіть мовознавці, як історики.
Вітчизняна історія сьогодні потребує уточнень, а в багатьох випадках і перегляду. Саме тому посилюється інтерес до індоарійських студій, потроху більшає вчених у цій царині. А нечисленні покищо дослідження про роль і місце індоарійських народів в історії Північного Причорномор’я, отже, й України, знаходять свого читача й мають значний розголос. Це засвідчила й перша книжка українського сходознавця-індолога Степана Наливайка «Таємниці розкриває санскрит», видана в 2000 році, а в 2001 перевидана. На величезному фактографічному й культурологічному індійському й українському матеріалі вона розглядає давні й сьогочасні українські реалії, проливає світло на багатовікову українську історію, культуру, мову, часто-густо обібрану, перекручену й хибно витлумачену. У вступному слові до книжки автор зазначав, що на цьому терені нас чекають іще багато несподіванок і відкриттів.
І нова книжка Степана Наливайка — «Індоарійські таємниці України» — повною мірою підтверджує це. Закономірне продовження першої книжки, вона значно розширює індоарійські обрії України.
Сергій НАЛИВАЙКО, науковий співробітник науково-дослідного Інституту українознавства МОН України <18>
Розділ I. ЕТНОНІМІЯ
Давність назв Україна та українці
Скіфія на давніх картах розташована під знаком Тельця, тобто Бика, Тура. Через це Україна, колишня Скіфія, для стародавніх народів — Країна Тура, Бика. А я вже висловлював думку, що назви Таврика, Скіфія, Русь, Україна, Волинь (як і Буковина, Гуцульщина, Бойківщина) — семантичні двійники й означають «Край/Країна Тура/Бика» (ТРС, 28–38).
«Влесова книга» на дощечці 7-є мовить: «Ми — коровичі: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці» (ВК, 160). Термін коровичі означає і бичичі, туричі, бо, зокрема, польське діалектне karv, споріднене з етнонімом коровичі, означає і «корова», і «бик», що засвідчує виняткову давність цього слова. Коровичі — передача етноніму, який у цій пам’ятці ІХ ст. звучить кравенці, а це — найдавніша писемна фіксація сучасного етноніму українці. Водночас кожне з означених терміном коровичі племен — теж коровичі, бичичі, туричі, вони — семантичні двійники. Автор «Влесової книги» недвозначно самоідентифікує, самоототожнює себе і свій народ з коровичами-кравенцями-українцями, конкретизуючи, які саме складові творять і наповнюють реальним змістом цей збірний етнонім. І робить він це упевнено, без вагань та застережень, даючи зрозуміти, що вже в його часи це був етнонім сформований, усталений, загальновідомий. Водночас рядок із «Влесової книги» наочно ілюструє, яких історичних глибин сягає етнонім кравенці-українці. Бо на теренах України тільки писемна історія знає скіфів, теж кравенців, щонайменше зі зламу ІІ-І тис. до н. е. Хоча, звісно, етнонім скіфи існував і до цих перших писемних фіксацій.
Найдавнішим санскритським відповідником польському karv є go (gu, gau), яке теж означає і «корова», і «бик». Тож у санскриті «країна бика-тура-корови» — ґо-раштра, ґо-радж’я або ґо-деша, тобто ґо-країна. Тому цілком імовірно, що У в Україна — залишок первісного go, gu, gau (пор. англ. cow) — «бик», «корова». Що така трансформація можлива, засвідчують непоодинокі мовні факти. Найперше, санскр. go, gu в українській мові відбите як ха, хо, ху, го, гу. Наприклад, хінді gosayin — «господар» (досл. «власник корів») і укр. хазяїн, санскр. gudabha і укр. худоба, індійські імена Gopta, Goptar — «Воїн», «Цар» (досл. «Охоронець корів») і українські прізвища Хопта, Гоптар, престижне в індійців воїнське ім’я Gomukha — «Биколикий» й українське прізвище Хомуха, ім’я бога-пастуха й бога-воїна Крішни Ґопал, Ґопала — «Воїн», «Цар» (досл. <21> «Охоронець корів», «Пастух») й українські прізвища Гупал, Гупало, Гупалов, Гупалюк, Гупаленко. Тож Ґо-країна могло мати й форму Гу-країна, звідки й У-країна. А Гу-країна могло мати різновид Ву-країна, звідки і В-країна. Приклади підтверджують і це. Назва Умань у просторічному мовленні звучить і як Гумань, і як Вумань, а жіноче ім’я Устя — як Густя і Вустя. Подібні приклади дають інші мови: укр. горобець, гострий — рос. воробей, вострый, іран. Гураз і Вараз — «Вепр», іран. Віштасп — грец. Гістасп, санскр. удра «вода» — лат. hydros — укр. видра («водна тварина»), санскр. віра «богатир» — грец. heros «герой» — іє. wiros «чоловік», «муж» тощо.
Санскр. go відбивається і як а чи о. Це ілюструють, зокрема, індійський теонім Гопалан (Go+palan) і грецький теонім Аполлон (A+pollon). Функції обох божеств тотожні, як і імена, що означають «Захисник корів», «Пастух», переносно — «Воїн», «Цар» (ТРС, 93–99). Тож індійське Gо в такому разі передане грецьким А. Так і санскр. gotra — «рід» (досл. «гурт корів») має українську форму отара. Певно, й назва Одеса — теж «Край Бика», що постала від первісного Годеша, Годеса, де деша, деса — «край», «країна» (ТРС, 142–152). Одещина багата на
