Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко

У багатьох народів бик, тур — живе втілення досконалої краси, нездоланної могутності й божественності, а в давніх уявленнях вони посідали першорядну, навіть світотворчу роль. Це видно і з українського фольклору. Наші колядки згадують золотохвостих корів із зірками на боках і турів золоторогих. Бик в українському фольклорі — символ творення, парубок, чоловік — віл, дівчина — телиця, жінка, земля — корова. Така символіка переповнює наші весільні пісні та обряди.

За «Атхарваведою», бик тримає розпросторені землю, небо й повітряний простір між ними. Божество, правитель чи могутній воїн — теж бик, тур. Монети індійських царів містять напис джаяті врішах — «хай славиться бик», зображають бика біля стовпа-юпи, який уособлює місце жертвоприносин і центр усесвіту. Давньоіндійські трактати закликають віддано служити корові-бикові, <22> всіляко вшановувати їх: вішати на шию мелодійні дзвіночки, змащувати й фарбувати роги, прикрашати вінками й гірляндами, обдавати запашними куривами, підносити найкращий корм. Благоговійне ставлення до худоби й досі відчутне на Гуцульщині, назва якої і означає «Край бичичів, туричів».

Та найголовніше, бик — уособлення праведності, закону, дгарми. Дгарма (у ведах арта) — основоположне поняття індійської філософії, що означає світолад, вселенський закон, непохитність космічних процесів (зміна зими весною, дня ніччю, рух небесних світил, плин річок тощо). На арті-дгармі тримається впорядкований, організований, справедливий світ, його моральні, етичні, суспільні, релігійні устої. Як на опорах тримається міст, так і світ тримається на бикові-дгармі. Мостова опора в українській мові — бик, що якраз і може сходити до давніх уявлень про бика — опору світу. Санскр. вріша — «бик» і дгарма в індійському епосі — синоніми.

Людина має беззастережно дотримуватися традиційної дгарми — законів і приписів свого суспільства, племені, стану, роду. Людська дгарма — правдивість, чесність, незлобивість, непричинення зла живому, чистота помислів. Власна дгарма вища загальнолюдської моралі чи етики. У кожної людини своя дгарма, залежна від походження, соціального статусу, віку. Для брахмана-жерця дгарма-обов’язок: вивчення і донесення до людей вед — священних знань, здійснення пожертв і ритуалів. Дгарма воїна-кшатрія — захищати країну й народ від ворога, справедливо правити державою. Дгарма селянина-вайш’ї — обробіток землі, тваринництво, торгівля. На першій стадії життя (усіх стадій 4) дгарма-обов’язок людини — освіта, на другій — одруження, чесний заробіток, утримання сім’ї, неухильне відбування обрядів і ритуалів. Порушення дгарми карається покутою, вилученням з громади, іншими формами громадського осуду.

Вищий вияв дгарми — держава, санскр. раштра, ратта. Вона — гарант дгарми, яку сповідує, покріплює, оберігає, захищає, а за порушення її — і карає. Країна, яка не сповідує дгарми — а-дгарма «безвірна», а-раштра, а-ратта — «не-держава». Санскр. дгарма й укр. держава — споріднені: в обох словах наявна основа dhar — «держати», «тримати». Бик — царський символ, на стягах царів він засвідчував їхню відданість дгармі. Бик і дгарма-чакра — «колесо дгарми» прикрашають герб сучасної Індії, дгарма-чакра — центральний елемент і її <23> триколірного державного прапора. Дгарма невіддільна від Істини, Правди, Сатьї (санскр. сатья й укр. суть тотожні), тому на гербі й санскритський вислів з упанішад: сатьямева джаяте — «тільки істина перемагає». Усім цим давня країна й нині засвідчує своє прагнення іти шляхом істини, праведності, дгарми.

Дгарму формують шастри — священні книги. А в ІІІ ст. до н.е. жителі Херсонеса Таврійського, літописного Корсуня, звідки в Х ст. прийщло до Києва християнство, у так званій Херсонеській присязі, знайденій у 1890–1891 рр. на центральній площі Севастополя біля колишнього Володимирського собору, клянуться: «… я охоронятиму для народу састер і не розголошуватиму нічого потаємного ні еллінові (!), ні варвару…» (КЛХ, 10). Састер тут суто індійський термін для священних книг — шастр, які регламентували життя давнього індійця. Наявність цього винятково давнього для давніх і сучасних індійців терміну на теренах України важко переоцінити. По-перше, він засвідчує етнічну осібність херсонесців-таврів від греків і варварів, довколишніх племен. По-друге, він засвідчує індоарійську приналежність таврів, столицею яких і був Херсонес, літописний Корсунь, який має свого двійника на Черкащині, нині Корсунь-Шевченківський. По-третє, термін шастри винятково важливий для зрозуміння багатьох історичних реалій, явищ, подій та процесів і в цьому, і в суміжних ареалах.

Все життя давнього і сучасного індійця регламентується приписами, викладеними в шастрах, священних книгах, найпершу й найавторитетнішу частину яких складають веди. Ці приписи в сукупності складали морально-етичні засади суспільства, дгарму. Поняття дгарма не просто віра чи релігія, воно набагато ширше й охоплює такі категорії як моральність, праведність, чеснотливість, неухильне дотримання релігійних і громадських обов’язків тощо. На дгармі, викладеній у шастрах, базувалися устої суспільства, його етичні, правові норми.

Так що шастри (отже, й дгарму) Давня Україна знала ще два з половиною тисячоліття тому, хоча, звісно, вони існували й до цієї першої писемної згадки. Шастри утверджували віковічність і непорушність чотиристанового суспільного поділу. А такий поділ у Давній Україні існував і до Херсонеської присяги. Це засвідчує скіфська легенда про Тарґітая та його трьох синів, передана Геродотом у V ст. до н.е., про 4 магічні дари, що впали з неба й далися до рук наймолодшому з трьох братів, Колаксаєві — золоті чаша, сокира, плуг і ярмо (Геродот, IV 5–6). Символіка небесних дарів, хоча про неї досі дискутують дослідники, прозора навіть для пересічного сучасного індійця: чаша символізує жерців, сокира — воїнів, плуг — землеробів, а ярмо — залежних общинників. Тож скіфи-сколоти, Колаксаєве плем’я, знало поділ суспільства на 4 стани, а це — неодмінна ознака дгарми, праведності. Такий поділ знали й предки сучасних українців, бо їхні прізвища відбили всі 4 санскритські терміни на означення цих станів. Як і скіфи, предки сучасних українців знали чотиристановий суспільний поділ. Знали вони, як і індійці, поділ людського життя на чотири етапи, теж освячений шастрами. Причому ці етапи (в індійців — ашрами) у них співвідносилися з чотирма порами року й чотирма сторонами світу: дитинство — весна і схід, юність — літо й південь, зрілість — осінь і захід, старість — зима й північ.

За давніми уявленнями, назва «Країна Тура, Бика» була рівнозначною назві «Праведна країна», «Країна Дгарми-Арти», «Артанія». Саме за таке значення для Давньої України промовляють факти: скіфи-сколоти