Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко

Шаноба до тура-бика збереглася в Карпатах чи не донині. На Гуцульщині й досі відчутне благоговійне ставлення до худоби. Слово гуцул і означає бичич, турич (гут, гуд «бик» + ул «-ів//-ов»), а Гуцульщина — «Край бичичів-туричів».

Захопливу оповідь про полювання на тура Купальської ночі подає гуцул Ю.Федькович. Оповідання П.Куліша «Орися» містить романтичну легенду про золоторогих турів, їх оспівують наші щедрівки. «Влес-книга» знає жіночу іпостась Тура-Бика — корову Замунь. <30>

Санскр. go, gu, gau — «бик», «корова» означає і «земля», бо корова й земля — обидві годувальниці. Певно, грец. geo «земля» та санскр. gau «корова», «земля» споріднені. За «Влес-книгою», від корови Замунь походять коровичі-кравенці-українці. А іран. zamin якраз і означає «земля». Тож Корова-Замунь — це і є Корова-Земля.

Кала в прізвищах Калакура й Калатура, Каль у назвах тотожні санскр. kala — «чорний», «темний», вони широко відбиті в українських гідронімах: Калка, Калець, Кальник, Кальчик, Кальна, Кальнівка, Кальниця, Кальничка, Кальновець, Каламутка, Калило, Калище, Калюс, Калюсик, Кальміус, Калагірка, Калигірка, Кальниболотка, Калуш, Кальновий Ярок тощо (СГУ, 228–232).

Назви з kala — «чорний» виявляє в Криму і тлумачить (іноді під знаком запитання) О.М.Трубачов, російський дослідник індоаріки в Північному Причорномор’ї:

Кала-міта (= Інкерман, Каламіт). Від д.-інд. kala «темний, чорний»+mita «збудований» (від mi- «зводити», «укріплювати»);

Кала-рас — «Чорна ріка» (?);

Калі-ера — «Чорна гора» (?).

Порт венеціанців між Судаком і Феодосією, в околицях Карадагу (ХІІІ-ХV ст.; 1367 року захоплений генуезцями, 1475 — зруйнований турками). І Карадаг — «Чорна гора»;

Калі-стана (Каллістон) — перевал між горами Шуврі та Хріколь у Криму. Виводиться від д.-інд. kali «чорна», як ім’я богині Калі (дружина Шіви), й sthana «місце». Тобто «Місце (богині) Калі», «Святилище Калі»;

Калі-тіра — «Чорний берег» (?). Calitera, Callitera (1367), Callitra (1480), Callitta (1514) — назва Ялти на італійських картах і в документах;

Калі-варді — «Чорна вода»;Caliordi — одне з шести міст внутрішньої Таврики. Пор. д.-інд. vardhi «океан», vari «вода». Можливо, назва тотожна тюрк. Кара-су — «Чорна ріка» (ІА, 244–245).

У цих назвах, задовільне чи незадовільне їх тлумачення (можливі й інші пояснення деяких із цих назв), безсумнівний перший елемент, пов’язуваний із д.-інд. kala — «чорний» чи kali — «чорна». Тлумачення Калі-стана, Каллістон (пор. укр. стан) як «Місце, Святилище Калі» дуже ймовірне, зважаючи на рясноту «дівиних» назв у Криму й по всій Україні і на те, що святилища богині Діви зводилися на високих пагорбах і стрімких скелях. А Калі «Чорна» грізна іпостась саме Діви-Деві — «Богині», дружини Шіви, інше ім’я якого Вріш— «Бик», тотожне нашому Влес.

І самі тури рясно відбиті в українських назвах: ріки Тур, Туринка, Туричка, Тур’я, Турійка, Турочка, Тур’янка, Турла, Турець (озеро), <31> міста Тур, Турів і село Турів на Чернігівщині, Туриця, Турея, Турівля, Турка, Тур’ї Ремети на Закарпатті й Львівщині. Лише топонімів із Тур в Україні — близько ста, особливо їх багато на Закарпатті й Волині (ТСУ, 359). Волинський письменник Віктор Лазарук в екологічному романі «Світязь» пише: «Давня Волинь і Полісся — то край вічних дощів, невловимих ятвягів і диких турів. Тур був поширений по всій Європі й особливо на Волинському Поліссі. В Затурцях, Туропині, Туричанах, Туровичах, Турі й Турійську легендарні буй-тури водилися масово. Звір пасся на березі Тур-озера й Туреченського, пив шовкову воду з тихоплинної Турії. Такої густоти турової топонімії не знає жодна європейська країна. Але не тільки в географічних назвах тур продовжує жити. Він увічнив своє ім’я в людських прізвищах…» Останній представник цього найдавнішого виду тварин на землі загинув 1627 року.

У Давній Індії, як згадувалося, самців чорної масті жертвували Варуні, який асоціювався з нічним небом, тоді як Мітра — з денним. «Варуна — це ніч» мовить давній текст. Цар чи князь коронувався на престол тільки вночі. Санскр. varuna й укр. вороний — етимологічні двійники, у них спільне походження й однакове значення. Слово вороний наявне в назві Вороніж, тотожній назві Чернігів.

А ще — в загадковому виразі бусови врани зі «Слова о полку Ігоревім».

Всю нощъ съ вечера бусови врани възграяху у Плъсньнска на болони, бъша дебри Кисани и несоша къ синему морю».

О. Трубачов пише: «Це місце в «Слові» лишається темним, здебільшого через загадки топонімії: Плеснеск чи Плесенськ шукали в Галіції (Галичині? — С.Н.) та біля Києва, назви ж Кисань так і не знайшли «на цілій Русі». А проте «Слово» в даному пункті містить точну, хоч і унікальну інформацію про округу Kisan, Kinsanous (XIV ст.) в долині Алушти, в Криму. Ця назва, при всій її етимологічній неясності й відносно пізній середньовічній документації, носить давній характер і локалізується в землі таврів. Контекст «Слова» лише підтверджує наше порівняння і вкладає його в точний маршрут бусових (?) воронів, які «…були в долині Кисанській і понеслися до Азовського моря» (бо синє море в давньоруській літературі — це Азовське море, пор. іще Синя вода = Дон)» (ІА, 59–60).

Як бачимо, вираз бусови врани О.Трубачов перекладає як бусові <32> ворони; він вагається лише щодо слова бусові, тому й ставить біля нього знак запитання. Слово ж врани у нього сумнівів не викликає, для нього це — іменник у множині, який означає ворони (птахи). Хоча насправді це прикметник вороний, в деяких і нинішніх слов’янських мовах — врани. Бусови (правильно бусове) — не гіпотетичний прикметник бусовий, що його тлумачили з тюркських мов то як босий,