Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

К. Квітки) західноєвропейський міф давав Лесі Українці унікальну можливість вивести на світло свідомости те, що в українській культурі, з усіма її обривами традицій, порушеною структурою й логікою історичного розвитку, приречене було лишатись «недоговореним» і переважно інтуїтивним (а на сьогодні вже з певністю й забулось би, зоставшись у кращому разі надбанням жменьки науковців!), — і цю можливість вона, віддаймо їй належне, використала сповна: з воістину титанічною послідовністю тримаючись своєї «ґенеральної лінії» й не зважаючи на роздратоване нерозуміння короткозорих, як завжди, сучасників.

Аби уникнути непорозумінь, зовсім не виключених при сучасному сумному стані нашої гуманітаристики, застережуся, що досі цілий час вела тут мову про об'єктивне значення Українчиної міфотворчости, а не про свідомо переслідувані авторські стратегії, — кожній-бо людині, освіченій не на радянських стандартах «творчого методу» (унікальна категорія, сконструйована тоталітарною естетикою для зручности управління мистецтвом, а нині неявно перейнята нашою критикою для оцінки творів за критерієм їх відповідности / невідповідности постмодерністським технологіям), очевидно й самозрозуміло, що такі речі письменник ніколи не «ставить собі планом», і — продовжуючи цитату — «es kam ja von selbst!» [12, 33], «воно само так вийшло». А проте питання, якою, власне, мірою гностична єресь, так недвозначно сповідувана й практикована героями Лесі Українки, усвідомлювалася й визнавалася нею самою, далеко не є риторичним. Авжеж, прямих звірянь на тему своїх віровизнавчих преференцій вона здебільшого уникала («я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі» [12, 94]), — всі ті звіряння аж надто глибоко заховані, вживлені в тканину текстів, звідки їх доводиться тепер виколупувати хірургічним «пінцетом» деконструкції. Але принаймні один раз, у вже згадуваній листовній розмові з О. Кобилянською про спіритизм, Леся Українка таки виклала своє credo більш ніж одверто — розуміється, знов-таки, для неледачого читача:

«Я давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), <…> —  в і р ю  ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle» і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тії віри досить» [11, 324].

Заява серйозна — особливо як на стриману («скритну», за власними зізнаннями!) Лесю Українку. На жаль, окрім абсолютно непристойного (в дусі комсомольських улюлюкань а ля Дєм'ян Бєдний і журнал «Бєзбожнік») коментаря «науково-критичного» 12-томника, який, навівши два (!) рядки зі згаданої поеми Г. Гайне, поспішив узяти слова «святий дух» в лапки (sic!) і пояснити — за логікою радянського анекдота, «для тих, хто в танку», — що «цей „святий дух“ — насправді дух Свободи (?! — О. З.)» [11, 452], якихось притомніших завваг до цього промовистого «символу віри» мені знайти не вдалося. Тож звернімося ще раз до названого в ньому першоджерела — до тої самої «Гірської ідилії», що її юна Леся, ще «плеядівка», сама ж таки й переклала українською, вкупі з цілим корпусом Гайневих поезій (у видрукуваній у Львові 1892 р. збірці «Книга пісень Генріха Гейне. Переклад Лесі Українки і Максима Стависького»[357] Лесі Українці належать 92 переклади, у наступній, 1903 p., — переклад поеми «Атта Троль», а ще понад 40 її перекладів із Гайне, підготовлених до друку, окремим виданням так за її життя й не з'явилися).

Доречно нагадати, що Г. Гайне був для неї не тільки одним із улюблених поетів, а й особистим духовним авторитетом — його оправлений фотопортрет (Іл. 8) стояв у неї на письмовому столі (між іншим, усі відомі нам чоловіки, які щось значили в житті Лариси Косач, — не лише С. Мержинський (Іл. 9) та К. Квітка (Іл. 10), а й ранні, дівочі захоплення — Н. Гамбарашвілі, М. Славінський, — фізіономічно належали до одного й того самого, «гайневського» типу), і покликань на нього з різних приводів (німецькомовних цитат, чиє джерело радянських коментаторів, за нез'ясованим психологічним парадоксом, ніколи не обходило[358]) в її кореспонденції загалом не бракує. У згаданій же «Bergidylle» розмова між героєм та його коханою точиться власне про  с и м в о л  в і р и — «любка мила» допитується в наратора, чи він «має віру праву» в Святу Трійцю — Бога Отця, Сина і Святого Духа. У своїй відповіді герой виявляє себе вельми цікавим і, сказати б, «атиповим» антитринітарієм («антитринітаризм», заперечення догмату про Святу Трійцю, позначав усі дуалістичні єресі, а Христа гностики вважали або, як і Леся Українка, «сином людським», пророком, — або Логосом, який за визначенням не міг мати земного втілення і чия тілесна поява на Землі була, відтак, не більш ніж оманою змислів, індуїстською «майєю»). Віру в три іпостасі Бога герой Гайне розводить за трьома віками людської душі (NB: згадаймо три віки Лукаша!), де дитинству відповідає віра в Бога Отця, молодості, у якої вже «більше розуму», — в Сина, а от зрілості, повному й довершеному саморозкриттю душі, — «в Святого Духа віра», єдино, мовляв, і гідна людського призначення:

Збройних лицарів багато

Дух Святий собі обрав, —

Щоб його чинили волю,

Душу їм одважну дав.

Дорогі мечі в них сяють,

Корогви святі у них!

Ти б хотіла, любко, бачить

Гордих лицарів таких?

Ну, поглянь на мене, любко,

Сміло глянь і поцілуй,

Бо Святого Духа лицар

Сам такий я, — не здивуй!

          (курсив мій. — О. З.)

Отже, нарешті самоозначення — лицар Святого Духа, der Ritter von dem heiligen Geist. Маски скинуто. А ось наша героїня: «Хтось <…> так хоче вийти на чисту арену, як Ritter wohlbewaffnet, Ritter von dem heiligen Geist, і кликатиме все лицарство під чесний прапор. <…> А хтосічок нехай буде спокійний і нехай прочитає собі „Bergidylle“ Heine <…>: „Tausend Ritter wohlbewaffnet…“» [12,28], — це вже з іншого листа до О. Кобилянської, писаного через рік по тому: зайвий доказ, що Гайне з його вкрай підозрілим антитринітаризмом і дуже-таки «гетеродоксальною» вірою в Святого Духа приплутався сюди аж ніяк не випадково. Леся Українка просто-напросто на хвилиночку «підняла забороло» (NB: я кажу це в зовсім неметафоричному сенсі, як стане ясно з дальшого викладу!), причому навіть не для нас, нащадків, а для близької товаришки (як усе-таки пощастило нашій культурі, що зі спадкової «міщанки» О. Кобилянської була не така гонорова «лицареса» без страху й догани, аби, як приписувалося за шляхетським етичним кодексом, знищити Лесині листи!), — і виказала свою програмову, ідеологічну приналежність до того самого стану, до якого вписував себе і Гайне: духовного лицарства, «лицарства-як-релігії-в-собі», унікального європейського синтезу chevalerie і clergie.

Тільки при повній незнайомості з філософією романтизму можна уявляти собі, ніби для Гайне Святий Дух