Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

і його «Tausend Ritter wohlbewaffnet» під розмаяними «святими корогвами» були такою самою пустою риторичною фігурою-брязкотельцем, як для радянських літературознавців. Строго кажучи, романтизм із його культом ідеалу, протиставленого реальності, взагалі можна вважати історично останньою релігійною течією в мистецтві — перед тим, як мистецтвом остаточно заволодів «дух капіталізму» (тут до речі нагадати, що Леся Українка сама залічувала себе до «неоромантиків»!). Сам Гайне в розлогій теоретичній праці «До історії релігії й філософії в Німеччині» (1832) оголосив був німецький романтизм не чим іншим, як своєрідною «контрреформацією», спробою «воскресити католицьку сутність середньовіччя»[359], що її вбачав у злитті двох головних первнів: «національного» поганського пантеїзму (народних міфологічних вірувань) — і первісної, «індусько-гностичної», як він її називає (на противагу пізнішій, «юдейсько-деїстичній»), «ідеї християнства»[360] (достоту такою «середньовічною» бачили М. Драгоманов, І. Франко та ціла плеяда Українчиних колег і наставників релігійність українську!). Правдивою, ще ненаписаною історією християнства Гайне вважає не історію церкви, а власне історію цієї первісної християнської ідеї: «Як ця ідея складалась історично і оприсутнювалася в світі явищ, можна бачити вже в перші віки нашої ери, особливо якщо без упереджень вивчити історію маніхеян та гностиків. Попри те, що перших оголошено єретиками, а других ославлено, і тих, і других проклято церквою, сліди їхнього впливу на це вчення збереглися, з їхньої символіки розвинулося католицьке мистецтво, і все життя християнських народів перейняте їх способом думання»[361]. І трохи далі — затамований стогін заприсяглого чуттєвого романтика, чий розум, однак, уже поневолено «протестантською етикою й духом капіталізму»: «Так, це — велика, свята, сповнена безмежного блаженства релігія, вона старалася відвоювати для духа безумовне панування на землі, — але ця релігія була надто висока, надто чиста, надто гарна для цієї землі, де її ідею можна було проголосити хіба в теорії, але ніяк не втілити на практиці. Спроба втілити цю ідею породила в історії незліченне багатство щонайпрекрасніших явищ, і довго ще поети всіх часів будуть співати й славити її»[362]. Власне як  п о е т  Гайне — як і провансальські трубадури, і автори романів «Круглого столу», і Данте, і ще «Tausend Ritter wohlbewaffnet», оперезаних «духовним мечем», — цілий час «співав і славив» саме її, «індо-гностичну» ідею Святого Духа. Відтак саме під цим іменем, на яке описово-непрямо покликається Леся Українка («в і р ю  ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй „Bergidylle“»), і має, як бачиться, фігурувати в критиці «ліміт функції» її міфа — позасвітній, «рухаючий світилами», частково привнесений колись на землю завдяки визвольній жертві титана Прометея, вічно-недосяжний і вічно-провідний божистий Абсолют.

«Із мене тії віри досить».

Тут нота бене. Гайне не було «тії віри досить» — як «Фауст-мужчина», він прагнув передовсім предметно оприсутненої, озовнішненої ідеї, світу «по своїй вірі». Його щиро журило, що «ця земля» не надається до безроздільної перемоги Святого Духа і що високо-шляхетну індо-гностичну ідею, яка не змогла належне ствердитися навіть у церковній, не то що у світській історії, приречено, в кращому разі, на вельми обмежене, елітарне побутування серед «обраних» (зрештою, ще валентиніани мусили визнати, що гнозисом володіють одиниці!), — що, кажучи словами Люція («Руфін і Прісцілла»), «така природа людська, / що досконале може в ній прийматись / помалу і в тісному крузі тільки». Відповідно в тому, що «людство держиться тепер земної системи корисности»[363], в соціальному пробудженні купецтва, буржуазії, «третього стану», в його релігійних (Реформація) і політичних (Французька) революціях Гайне так само щиро намагався розгледіти й привітати (хоч і більше розумом, ніж серцем!) прихід нової, «реалістичнішої» віри, яку довірливо звав «пантеїстичною» (прообраз тої вселюдської духовної спільноти, яку пізніше російські мислителі, ступаючи в німецький слід, назвуть «боголюдством»[364]). Коротко-мудро, це можна зрезюмувати так: якщо наша віра, хоч яка гарна, не здобуває світ, то пошукаймо іншої, — логіка суто реформаторська, протестантська — «третьостанова»[365], тобто власне та «психологічна Європа», яку потім возведуть (наскільки підставно, наразі не важить!) у спільний знаменник цілої західної цивілізації Шпенґлер і Хвильовий.

Не те у Лесі Українки. Ні на які духовні компроміси з «цим світом» наша «лицареса» йти не збирається (за згадкою А. Кримського, «Леся була дуже принципова людина», і можна погодитися з сучасним дослідником, що «принциповість — одна з найприкметніших ознак духовного складу Лесі Українки»[366]), — вона ставить крапку акурат там, де «лицар» іно набирає повітря в груди, щоб почати свою зливу жалів і виправдань. За такою залізною («крицевою», авжеж!) послідовністю є, звісно, певні рації ґендерно-антропологічного характеру — «Фаусту-жінці» таки легше залишатися, мовлячи по-сковородинівському, «невпійманою світом» і зосередитись виключно на житті «серця», а відтак і зберегти ненарушальну, анахронічну (всупереч «духові часу»!) вірність індо-гностичній «єресі», яку недарма ж було названо «жіночою». Простіше сказавши, як у жінки, в Лесі Українки порівняно з тим-таки Гайне було зі сторони «духа часу» куди менше спокус. Це безперечно, однак є й іще одна, як на мене, значно глибша й істотніша, і водночас значно гірше досліджена причина, без з'ясування якої ми приречені й далі безпорадно товктися в лабіринті старих «лесистських» ідеологем, недалекоглядно, як ото І. Костецький приймаючи за «жіночу слабість» те, що в дійсності було силою вже незрозумілого нам походження. Річ у тому, що Українчина «лицарська служба» Святому Духові, глибоко аристократична віра «досконалих» («parfaits») розвинулася зсередини тієї культури, котра сама була  г е н е т и ч н о  л и ц а р с ь к о ю — з культури колишньої козацької шляхти, яка в кінці XIX — на початку XX ст. видала в українській інтелектуальній, політичній і церковній історії свій останній сплеск воістину передсмертної «краси і сили». Саме тодішній широкосяжний рух повернення сполонізованого і зрусифікованого у XVIII ст. українського нобілітату до «своєї національности», своєрідний вітчизняний модерний аналог аристократичній «контрреформації», і «породив» Лесю Українку (в прямому й переносному значенні слова!); саме його речником і «пророком» вона виступала; саме цій культурі, перед самим «заходом сонця», встигла дати новий голос — і повноформатний модерний міф.

Не постаравшись зрозуміти цього, ми так і не потрапимо зрозуміти найголовнішого ні в Лесі Українці, ні в нашій новітній історії — ані в радянській, ані в найновішій, «пострадянській», яка на наших очах всього за яких-небудь кільканадцять років так разюче-наочно довела до логічного, антикультурного й антисоціального (кримінального) фіналу те, що складало головний історичний зміст попередньої, тоталітарної епохи й XX століття в цілому, — тріумф черні, або ж, за висловом останньої Косачівни, «смердів»[367], — або ж, у звичнішій для істориків та культурологів термінології X. Ортеги-і-Гасета, «бунт мас».

V. Лицарі під заборолом: