Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Під цим оглядом варто звернути увагу принаймні на два моменти.
Один — далеко не повне, вочевидь, знання поетом життя і творчості Сковороди. Згаданій вище помилці з іменем Стефана Гречки можна було б не надавати значення. Однак є в тих самих «Близнецах» і суттєвіша невідповідність. Читаємо: «Быстро приближался событиями чреватый 1812 год, юному Сокире кончился 19-ый со дня рождения». Виходить, Сокира народився десь у першій половині 90-х років XVIII століття, тоді життєвий шлях Сковороди доходив кінця, а на той час, коли філософ, за повістю, почав давати уроки юному Никифорові, його давно вже не було на світі. Що ж до переяславського періоду в біографії Сковороди, його діяльності (щоправда, короткочасної) як викладача поетики в місцевому колеґіумі й, отже, можливого дружнього спілкування зі Стефаном Гречкою, а не виключено, що й з Іваном Левандою[183], то все це стосується назагал років 50-х…
Звичайно, художній твір — не наукова біографія, хронологічні зсуви тут цілком можливі, проте не можна не визнати все-таки, що наразі залишається враження очевидної приблизності знайомства автора «Близнецов» з фактичним боком справи. Враження це зміцнюється — за принципом контрасту — при читанні другої частини повісті, де привертає увагу насиченість оповіді точними життєвими спостереженнями і фактами, живими реаліями природи, часу, побуту, мови. Найбільшою мірою це виявлено в описі життя Саватія Сокири: перебування молодого лікаря в Оренбурзі, поїздка до сирдар’їнського укріплення Раїм, в Орську фортецю, пожежа в степу, зустрічі з людьми, які живуть у цих «не столь отдаленных» місцях… Дивуватися не випадає — основу розповідей Ваті, його щоденника під назвою «Оренбургская Муха» становлять особисті враження автора повісті. Згадаймо, що «Близнецы» писалося влітку 1855 року в Новопетровському укріпленні рядовим 4-ї роти 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу… Побачене й пережите Ватею було побачено й пережито автором, тут, поруч, вчора й сьогодні. А Сковорода? Все, що було пов’язано з ним, залишилося ген далеко, крилося десь у глибинах душі, лише зрідка — і то химерно — спливаючи в свідомості то дитячим спогадом, то відгомоном усних переказів, то збереженими у пам’яті фактами з прочитаних колись давно в «Украинском вестнике» мемуарів про «Діогена нашого століття»…
Поготів не були, та й не могли бути, повними уявлення Шевченка про творчу й наукову спадщину Сковороди. Що він знав і пам’ятав низку поетичних творів Сковороди, хоча, ймовірно, лишень деякі з них, навряд може бути взяте під сумнів. А от філософські праці Сковороди, його трактати, діалоги, байки, головна частина листування, переклади тощо на всі сто відсотків не були знані Шевченком. Отже, майже незаперечним можна вважати практично лише факт знайомства Шевченка з публікацією спогадів Ґ. Геса де Кальве та І. Вернета і двох листів Сковороди в «Украинском вестнике», решта — більш ніж проблематична. Перше, та й то далеко не повне, зібрання творів українського філософа побачило світ у рік смерті Шевченка.
П. Попов, щоправда, висловлював припущення, що Шевченко все-таки був знайомий і з філософськими творами Сковороди[184], хоча жодних арґументів на користь такого припущення не навів. Чи міг поет послуговуватися списками філософських творів Сковороди, буваючи в поміщицьких домах, наприклад, у тих же Лукашевичів? Може, й міг, проте таких свідчень ми не маємо. Натомість є фактом, що ніде в Шевченка не знаходимо ні згадок про цей бік діяльності Сковороди, ні помітних слідів її впливу, бодай віддаленого відлуння. Думка П. Попова про те, що Шевченкові повісті (маються на увазі, ймовірно, передовсім «Близнецы») свідчать буцімто про його знайомство з педагогічними поглядами й засадами Сковороди, має ще менше підстав на визнання обґрунтованою — неупереджене прочитання відповідних сторінок переконує, що розповідь про вчителя юного Никифора Сокири витримано у виразно міфологічному ключі, до того ж її забарвлено в гумористичні тони, тож говорити про якусь цілісну педагогічну концепцію не випадає.
Другий момент, який потребує уточнення.
Авторитет Шевченка такий високий, що його естетичні оцінки, наразі оцінка поезії Сковороди, звісно, не можуть не братися нами до уваги. Але ж це все-таки не дорівнює їхній бездумній абсолютизації. Хіба не було б коректнішим насамперед дати їм переконливе потрактування і пояснення?
Пригадаймо судження Никифора Федоровича Сокири.
Назвати І. Котляревського (навіть взяти до уваги не «Енеїду», а пісню-оду на честь князя Куракіна) «осколком Сковороды» можна лише зопалу. Хоча б з тієї простої причини, що Сковорода, на відміну від багатьох своїх сучасників, од як таких взагалі не писав. Поміж тридцятьма піснями, що склали збірник «Сад божественних пісень», три — 25-а, 26-а і 27-а — присвячені конкретним особам, проте їх витримано не в одичному жанрі, а в дусі барокових шкільних віршів-присвят, дружніх послань, ні в них, ані тим більше у привітальному вірші, написаному Сковородою з нагоди дня народження його дванадцятилітнього учня Василя Томари, не знайдемо притаманної класицистичній оді велемовності й улесливості. Цю засадничу відмінність чітко роз’яснює сам Сковорода в супровідному листі до пісні 25-ї, написаної до «відходу» його друга Гервасія Якубовича з Переяслава до Білгорода «на архімандричий та судейський чин»: «Царів і тиранів ми часто всупереч нашій волі вихваляємо, але з друзями справа зовсім інша. Те, що тут сказано, викликане не силою, не страхом, але прихильністю» (II, 338).
Щодо вірша Котляревського, який став приводом для буркотіння Никифора Федоровича, то й він, властиво, з жанром оди має мало спільного, не випадково й названо його не одою, а «Піснею на новий рік князю Куракіну». Суттю, Котляревський тут розхитує одичні канони, тонко вплітаючи в тканину поздоровчої пісні елементи гумору, бурлеску. Сковорода в даному випадку рішуче ні при чому, це вже новий естетичний «вимір», нова поетика, перші ціхи започаткованого Котляревським новітнього періоду в історії
