Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
У чому ж причина такого активного неприйняття?
Перш ніж спробувати відповісти на це запитання, звернімо увагу, що автор «Близнецов» виявляє очевидне знання деяких подробиць біографії філософа, його довкілля, особливостей способу життя, звичок, навіть деталей одягу, рис зовнішнього образу. Це помітив свого часу ще П. Попов у згадуваній повище праці «Шевченко і Сковорода». Справді, тут і бриль, що його неодноразово згадують сучасники, сіра свитка, собака, флейта Сковороди, його любов до музики й співу: тут і непередбачуваність, химерність його вчинків, які вражали всіх, хто його знав, «истинно философская небрежность», як пише Шевченко, коли, забуваючи про заняття з молодим Сокирою, вчитель несподівано знімався з місця й подавався у чергові мандри, «куда глаза глядят». Тут, нарешті, «Украинский вестник», що його оповідач читає разом з Никифором Федоровичем, — адже це той самий часопис, де були надруковані спогади Ґ. Геса де Кальве та І. Вернета. Має рацію П. Попов: виглядає, що саме з цих джерел Шевченко почерпував біографічні відомості про «Диогена наших дней», «мистика-философа».
А ось про дружні стосунки Сковороди з Іваном Левандою, популярним свого часу оратором і проповідником, і з переяславським соборним протоієреєм Стефаном Гречкою (Шевченко помилково називає його Григорієм) у мемуаристів згадок немає; тимчасом про цю дружбу в «Близнецах» мовиться. Не виключено, що Шевченко щось подібне чув у домі Платона Лукашевича, коли 1847 року гостював у нього в Березані, де ще живі були родинні перекази про відвідини Сковородою батька господаря, Якима Лукашевича. Міг розповісти Шевченкові про Леванду та Гречку й Осип Бодянський, який дізнався про їхню діяльність у Переяславі, як стверджує Григорій Данилевський[181], з усних джерел. Утім, бував у Переяславі й сам Шевченко.
Отже, в духовній біографії Шевченка, зокрема у першій половині його життя, в період становлення, Сковорода посідає помітне місце. Мало не на кожному кроці Шевченко знаходить глибокий слід, що його залишив у пам’яті народній мандрівний поет і філософ, постать Сковороди, поза сумнівом, привертає його увагу та уяву, кличе до роздумів.
І при тому (й попри те) — такий суворий вердикт («идиот Сковорода»), суттю, повне заперечення!
Розглядаючи цю контроверсію, П. Попов слушно підкреслює, що як інтерес Шевченка до свого попередника, так і його критичне ставлення до Сковороди, — явища закономірні, причім тісно пов’язані між собою; в суті справи, це два боки однієї медалі. В окремішньому, якщо кинути оком, питанні про оцінку одним мистцем іншого знаходить своє відображення ширша й значущіша проблема історичної тяглості, й ключ до цієї проблеми дослідник убачає в народності.
На це наштовхують судження самого Шевченка, висловлені ним значно раніше, ніж писалися «Близнецы», ще 1847 року, в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря». Наскрізна тема передмови — справжня, а не позірна, декоративна, не «панська» народність літератури, її питомий зв’язок з ґрунтом реального життя народу, з його мовою. «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним». Виходячи з цієї головної своєї постави, Шевченко висловлює думку про те, що зроблене його попередниками вже не відповідає завданням й вимогам нового етапу національної самосвідомості й, відтак, української літератури. Під цим оглядом він критично (застережімося; не в усьому слушно й не завжди досить арґументовано, але то вже інше питання) відгукується про деякі аспекти, передовсім мовні, творчості Г. Квітки-Основ’яненка та П. Гулака-Артемовського, а опосередковано, не називаючи імені, й І. Котляревського. Народність, національна мова як головні критерії визначають суть Шевченкового зіставлення Сковороди з Робертом Бернсом. «…Борнц… поет народний і великий», бо писав не чужою мовою, а шотландською (гельською), тобто «по-своєму», каже Шевченко і додає: «І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина»[182]. Як бачимо, Шевченко жодною мірою не перекреслює цілком спадщину Сковороди, не відмовляє йому в таланті, у величезних потенційних можливостях, однак на його погляд розкритися цим можливостям заважали мертва шкільна схоластика («латинь») і відірваність від живої, рідної національної мовної стихії, вплив стихії чужинецької («московщина»). Не можна сказати, що тут Шевченко зовсім не мав рації, проте проблема складніша, ніж здається напозір.
В українському шевченкознавстві «Передмову» зазвичай трактовано (так, властиво, в нас прийнято ставитися геть до всього, що виходить з-під пера того чи того визнаного класика) як документ не тільки з усіх поглядів беззаперечний, а сливе канонічний. Навряд чи так є насправді. Як історично-літературний текст «Передмова» — явище амбівалентне, не позбавлене контроверсійності. З одного боку, притаманним їй пафосом утвердження ідеї народності й українського Слова («У їх [москалів. — Ю. Б.] народ і слово, і у нас народ і слово»), засадничим неприйняттям колоніальної «малоросійщини» Шевченкова «Передмова» мала програмове, інспіраційне значення для подальшого розвитку української літератури; щоправда, точніше сказати, мала би, якби вчасно побачила світ, адже уперше текст було опубліковано, та й то «по-московській», лише наприкінці 90-х (Русская мысль. — 1898. — № 6), а в ориґіналі й ще пізніше (Былое. — 1906. — № 8). З другого — справедливість вимагає відзначити, що, поряд з цим, подибуємо у Шевченковій передмові натяжки і спрощення, передовсім надмірну задерикуватість, далеко не в усьому виправдану розгонистисть у характеристиці стану української літератури — «всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило» (насправді в 30–40 роки вона, попри відомі перешкоди з боку імперської влади, вже мала чималі
