Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Одну з простих істин, а насправді — свій підставовий моральний імператив — Сковорода формулює в життьовій «регулці» такого собі неписьменного Марка, персонажу притчі, яку розповідає в діалозі «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті»: «Чого собі не хочеш, іншому не бажай». Марко, звісно, не претендує на першовідкриття, він підкреслює, що це правило «є апостольський закон», приписаний людям Богом. Справді, маємо тут парафраз євангелійського тексту: «І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними» (Лк, 6,34). На цьому Божому Законі, на біблійних істинах тримається вся етична система Сковороди, в тому числі основоположна його ідея — ідея самопізнання.
«Людинолюбним законом» і Гоголь так само називає християнське етичне вчення. В ньому закладено основу всіх основ і в ньому ж, в осягненні його — суть і кінцева мета справжньої моральності. Треба лише зрозуміти, наполягає Гоголь, що закон Христа дано немов для тебе самого, спрямовано особисто до тебе — з цього починається пізнання самого себе, невдоволення самим собою, вдосконалення самого себе. Й тоді виявиться, що, як казав колись Сковорода, «щасливим бути легко». Читаємо в «Авторській сповіді»: «Варто тільки не дивитися на те, як тебе люблять інші, а дивитися на те, чи любиш ти їх сам…»[177].
Близькість вихідних моральних засад Сковороди і Гоголя є очевидною. А проте існують, у межах спільних принципів, і відмінності, причім досить істотні. Гоголь говорить про Христа, про Ісусів закон, християнські заповіді. Сковорода — назагал про Бога, в узагальненому плані, про біблійну мудрість, про духовний спадок старозавітних пророків як підґрунтя християнського вчення. В Гоголя вектор самоаналізу, «перевірки розуму», всієї внутрішньої праці душі спрямований передовсім, ба виїмково до Христа. Сковорода вибудовує свою програму самопізнання та самовдосконалення на ширшій основі. Ще в «Наркісі» корені спроб свого персонажу пізнати себе він шукав у староєгипетській та юдейській міфології, намагався розгледіти його ознаки в старозавітного Давида. «Симфонія, названа Асхань, про пізнання самого себе», принаймні перша її половина, присвячена пошукові в Святому Письмі потвердження того, що «найголовніший пункт» багатьох біблійних постулатів і заповідей схожий з оцим стародавнім постулатом — «Пізнай себе». Сковорода звертається під цим оглядом також до поганської, античної мудрості — до Сократа, «боговидця» Платона, Діогена, Плутарха, Горація, Сенеки, до Епікура, якого особливо шанує. Надзвичай зухвалим зіставленням закінчує він свою пісню 30-ту, стверджуючи думку про те, що життя «не красне довготою, та красне добротою»:
Жив отак ув Афінах, жив отак в Палестині Епікур — Христос.
Звичайно, важило те, що Сковорода значно вченіший, філософ, книжна людина порівняно з Гоголем, який у всьому й завжди залишався передовсім мистцем, та й різниця в рівнях богословської і класичної освіченості між вихованцями Києво-Могилянської академії та ніжинської гімназії надто помітна. Щоправда Гоголь в останнє десятиріччя свого життя провів величезну духовну працю над собою, надолужуючи втрачене в юності, однак увага його зосереджена переважно на східній патристиці, святоотчій літературі, літургіці. А втім, у листуванні тих літ, у «Вибраних місцях» він незрідка звертається і до безпосередньо біблійних ремінісценцій, покликається на старозавітних пророків, античних авторів.
У цьому було щось майже «сковородинівське», проте все ж не більше, ніж «майже». Тієї духовної розкріпаченості, розкутості й свободи в синтезі старозавітної, поганської та новозавітної мудрості, того дещо «легковажного» (вираз Д. Чижевського) ставлення до суто зовнішнього, обрядового, «церемоніального» боку християнства, які властиві Сковороді як уповні типовій людині бароко, в Гоголя ми не помічаємо. Багато особливостей світосприйняття і стилю, в тому числі й стилю життя, наближають Гоголя до Сковороди, до українського бароко, але тільки не ставлення до релігії, до церкви. Це зазначав іще В. Ерн: «Гоголь, коли стражденний дух його усвідомив свою перворідну мертвотність, із жаху кинувся до Церкви»; Сковорода ж «не йде до священика, щоб полегшити свою душу сповіддю та каяттям; він не підпорядковує життя своє правилам духовної (тут читай: церковної. — Ю. Б.) гігієни…»[178]. Так, духовною гігієною для Сковороди була чистота духу, моральних настанов, знання і самопізнання, «видюча» віра в Бога, а не сліпа відданість йому, поготів — його служителям. Гоголь багато разів говорить, що мріяв би стати ченцем. Сковорода раз і назавжди відкинув для себе цей шлях, хоча, як відомо, часто й тривалий час жив у монастирях, приятелював з церковними діячами; до того чернецтво відкривало б йому, з його розумом і вченістю, перспективу великої церковної кар’єри; втім, якраз останнє, ймовірно, його і відштовхувало… Людина глибоко й щиро релігійна, Сковорода, однак, навряд міг би написати щось подібне до гоголівських «Розмислів про Божественну літургію».
А Гоголь, своєю чергою, напевно й подумати не міг би про зіставлення Христа з Епікуром або про те, щоб «випробувати писання», критично проаналізувати ті чи ті біблійні тексти. Тут — межа, розділова лінія. За нею барокові риси в Гоголя втрачають чіткість, розпливаються, відступають перед ідеєю Бога в її суто ортодоксальному, інституційно-церковному витлумаченні, в непорушно жорстких, доґматичних формах московського православ’я.
Втім, в інших аспектах, та й у цілому, Гоголь постає перед нами все-таки як людина й письменник, що багатьма своїми рисами близько стоїть до бароко, як, суттю, прямий спадкоємець цієї школи в українській літературі, насамперед найближчого йому за часом, головно ж, за характером і духом представника національного бароко — Сковороди.
Додамо: останнього представника, і це так є. Сковорода означує собою завершення
