Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

українського бароко й перехід до нової літератури. «…З ним літературне бароко не дотліло, а догоріло повним полум’ям до кінця і відразу ж погасло»[179]. Склалося так, і на те були надто вагомі історичні причини, що ні поетика, ні ідеї Сковороди не дістали розвитку в українській літературі. Протягом довгого часу він залишався (і то не для всіх) класиком поважаним, але, за сучасним виразом, не читким — його й справді сливе не читали. Поетика, мова сприймалися як безнадійно застарілі, якщо не смішні, навіть потворні. Духовна ж, філософсько-етична спадщина, й передовсім пафос заглибленого самопізнання, прагнення до «осібності», до абсолютної, самодостатньої суверенності внутрішнього життя людини, ствердження пріоритету моральності та самовдосконалення перед ідеєю перетворення світу — все це стало на багато десятиліть незажаданим українською літературою. І чи маємо сміливість дорікнути їй за це? Не до екзистенційних проблем, не до «звичаю» і «прав» кожної окремої особистості йшлося їй, цілковито поглиненій гнівом і болем, соціальним протестом, жагою і палом боротьби за збереження, виживання нації, мови, культури, за самовиживання нарешті…

І все ж ідеї Сковороди не розвіялися без сліду. Невичерпна на парадокси історія воліла так розпорядитися, що реанімувалися і прищепилися ці ідеї, пустили пагони й дістали розвиток спершу не на рідному ґрунті, а в сусідів, у російській літературі. Й під цим оглядом значення історичної посередницької місії Гоголя (дарма що він, ясна річ, про неї і не думав) неможливо переоцінити. Як власною творчістю, так і своїм впливом на сучасний йому й подальший літературний розвій, Гоголь відновив і продовжив існування бароко, відживив і трансформував, наповнивши новим естетичним змістом, найкращі, найжиттєздатніші його традиції, відкрив їхні призабуті потенційні можливості, дав творчий імпульс цій течії, котра, здавалося, вичерпала себе, скінчилася на Сковороді. Даремно Абрам Терц (А. Синявський) твердив, що, мовляв, «хохол, який заїхав на імперську Північ», зумів лише «відважити Європі запізнілий через нашу татарську відсталість уклін» у вигляді пізнього, «густоросійського» бароко[180]. «Запізнілий» — можливо, що й так. Але аж ніяк не «уклін», радше — міст: від Європи, від європейського, конкретно українського бароко, зосібна від Сковороди, понад бароко євразійське, «густоросійське», що залишилося далеко позаду Гоголя, до нової художньої якості, нового філософсько-етичного змісту.

Шевченко

Пам’ятаємо, яке місце в житті й духовному формуванні юного Никифора Сокири, героя Шевченкової повісті «Близнецы», посідав Григорій Сковорода. Між іншим, і в образі самого Никифора, і в його долі, трибі життя, за наявності, зрозуміло, глибоких соціальних відмінностей між багатим шляхтичем і бездомним мандрівним філософом, уловлюємо деякі рівнобіжні з біографією Сковороди. Передовсім — освіченість, навчання в Києво-Могилянській академії, досконале знання давньоєврейської, давньогрецької та латинської мов, осібна любов до давніх авторів, що їх Сокира постійно тримає в себе на пасіці, читаючи й перечитуючи «в подлиннике Вергилия, Гомера и Давида». Оповідач «Близнецов» пригадує епізод, який засвідчує, що йдеться не про забавки дилетанта, а про глибокий інтерес правдивого знавця. «Раз как-то я приезжаю к нему с книжкою „Украинского вестника“, в которой были напечатаны Гулаком-Артемовским две оды Горация (гениальная пародия!), и, прочитавши оды до Пархома, мы от чистого сердца смеялися с Прасковьей Тарасовной; а он отворил дубовый шкаф, вынул оттуда книгу в собачьем переплете и, раскрывая ее, проговорил — А ну, посмотрим, верно ли будет с подлинником. — И тут-то я только увидел перед собою латиниста, эллиниста и гебраиста и полнешенек шкаф книг, вмещающих в себе словесность всего древнего мира.

А он, прочитавши вслух подлинник, закрыл книгу, поставил ее на свое место, и ходя тихо по комнате, читал про себя:

Пархоме, в счастьи не брыкай…

Превосходно! И в точности верно! — проговорил он вслух».

Повторімо й ми слідом за Никифором Федоровичем: «И в точности верно!» — маючи на увазі збіг наведених прикладів з відомими нам зі свідчень сучасників (М. Ковалинського, Ґ. Геса де Кальве) і з власних творів Сковороди фактами про його обізнаність, лектуру, коло інтересів.

Подібні зіставлення виникають і в зв’язку із захопленням Никифора Сокири бджільництвом, його прагненням більшу частину свого часу проводити на пасіці. «Пасикой своєю, — пояснює оповідач, — он отстранял от себя всякое корыстное и необходимое соприкосновение с людьми, а с тем вместе и все пошлое и низкое». Не слід, щоправда, забувати, що Сокира володів величезною пасікою («до 5000 пней») і був «паном на всю губу»; Сковорода ж не мав не те що власної пасіки, а попросту ні кола ні двора. Та все ж він — це одностайно стверджують біографи — у мандрах своїх часто-густо знаходив притулок саме на тихих пасіках, де йому думалося й писалося особливо добре і де він створив багато своїх пісень, філософських трактатів, листів.

Усе це, проте, не заважає героєві Шевченкової повісті вповні неґативно оцінювати літературну діяльність Сковороди, зосібна його поетичну спадщину.

Палкий прихильник «трогательно простой прелести» народних пісень, Сокира рішуче відкидає «уродливые создания» сучасних романсів. Замолоду, небавом після «скоропостижной свадьбы» з дочкою якогось «небогатого панка», йому чимало довелося витратити сил і терпіння, щоб відвадити свою простосердну Параску від модних у колі напівосвічених провінційних панночок «восхитительных» сльозливих пісень про «сизого голубочка», про «пастуха и пастушку», причім остання «полоскалася в струях»…

До того ж ряду Сокира, попри весь свій пієтет по відношенню до свого вчителя, Сковороди, зараховує і його поезію. За словами оповідача, Никифор Федорович «чрезвычайно деликатно коснулся песен покойного своего учителя музыки Сковороды. Он сказал:

— Это был Диоген наших дней, и если бы не сочинял он своих винегретных песен, то было бы лучше. А то, видите ли, нашлись и подражатели, хоть бы и князь Шаховской, или Котляревский в своей оде — в честь князя Куракина — осколок Сковороды». Щоправда, тут-таки Сокира застерігається, що «учитель мой, как истинный философ, никому не льстил».

Можливо, викладаючи погляди