Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва) - Платон

Загалом стиль аргументації Павсанія, яка від початку і до кінця є спробою морального виправдання «любові, яка не сміла назвати свого імені», зраджує в ньому особу юридичної і софістичної формації. Закон і мораль, мораль і природа — це ті основні лінії дискусії, які врешті приводять до наперед відомої відповіді: моральні стандарти встановлено не за природою (φύσει), а за законом (νόμῳ), а отже, вони є наслідком суспільної конвенції, а не виявом завжди незмінного природного закону. Звучить, зрештою, як відлуння актуальних тоді у софістичних колах дискусій про відносність моральних законів, які не мають абсолютної вартості. Не має такої вартості і сама промова Павсанія, і в подальшому тексті Платон устами Сократа і Алківіада піддасть аксіологічному спростуванню основні її тези[22].

185с4-е5 Інтерлюдія перша: гикавка Арістофана

Перша інтерлюдія, що порушує встановлений хід енкомію, заслужила собі на не вельми благозвучну назву. Її головний персонаж, який до цього моменту перебував у тіні, нарешті постає у світлі рампи, щоправда, у доволі карикатурному вигляді. У Платона не буває композиційних випадковостей. Тому майже всі дослідники тексту не оминули увагою цього дивного інциденту. Античні коментатори стверджують, що наділяючи Арістофана несвоєчасною гикавкою в присутності шановного товариства, Платон знайшов спосіб висміяти Арістофана, відплативши йому за карикатурний портрет Сократа в комедії Хмари[23]. Сучасні дослідники не такі одностайні в своїх інтерпретаціях. Одні поділяють думку античних критиків, інші висловлюють припущення, що Платон спрямував свою сатиру проти Еріксімаха, створивши ситуацію, в якій відомий і гордий із себе знавець лікарського ремесла привселюдно дає досить примітивні поради, на які могли б легко спромогтися неосвічені народні знахарі. Ще інші, мабуть, достатньо втомлені довгим морально-соціологічним трактатом Павсанія, погоджуються на тому, що гострі стріли авторської сатири спрямовані саме проти Павсанія, і вважають гикавку Арістофана природною реакцією на промову, якою Арістофан наситився по саме горло[24]. Кожне з цих тлумачень видається переконливим. А зрештою, хіба конче вибирати лише одну із гіпотез? Чи не міг Платон поглузувати водночас з усіх трьох персонажів, із вправністю великого майстра влучно запустивши з одного лука відразу три стріли?

186а1-188е6 Енкомій третій: Еріксімах вшановує Ероса

Щойно товариство з полегшенням зітхнуло, коли настала довгоочікувана пауза після промови Павсанія, як на сцену виходить новий персонаж, знаний своєю харизмою «надавати всьому гармонію і порядок». Читач уже мав нагоду скласти перше враження про Еріксімаха, коли він, покликаючись на свій авторитет лікаря, закликав учасників бенкету утриматися від непоміркованого вживання трунків[25]. Тепер Еріксімах має нагоду показати своє лікарське вміння, допомагаючи Арістофанові позбутися гикавки. В обидвох епізодах Еріксімах постає в доволі смішному світлі. Гумору Платонові не бракує: щойно його герой зі знанням справи повчав, як побороти гикавку, а вже в наступному реченні, так би мовити просто з мосту, він викладає теорію про влаштування світу[26].

Свою хвалу Еросові Еріксімах задумав у зовсім іншому ключі, ніж його попередники. Маючи неабиякі знання у ділянці натурфілософії, він представляє Ероса як космічну силу, що пронизує всю природу[27]. Він рішуче відкидає авторитет міфу і культу. Натомість у промові Еріксімаха виступає авторитет мистецтва зцілення; новочасна людина сказала б — авторитет науки. Свій задум Еріксімах здійснює педантично, але з поперемінним успіхом: подекуди його думка звучить непереконливо, зокрема, коли він екстраполює медичну доктрину на теорію музики і на релігію. Однак загалом концепція Еріксімаха дуже плідна і приведе до важливого висновку. Тільки цей висновок зробить уже Сократ, відкривши нове призначення Ероса як посередника між двома типами буття — фізичним та ідеальним[28].

189а1-с3 Інтерлюдія друга: Арістофан готується до слова

Нарешті, доклавши чимало труду, Арістофан таки позбувся гикавки і готовий прославляти Ероса. Він і тепер не оминає нагоди, щоб поглузувати з Еріксімаха. Пародіює, як то кажуть, на лету. Ледве встиг Еріксімах сформулювати теорію про Ероси як про бажання до наповнення чи опорожнення тіла, як Арістофан підхоплює цю думку: якщо гикавку спричиняє переповнення в тілі, то він на собі переконався, що помічним для відновлення здорового балансу є процес опорожнення — пчихання.

189с4-193е2 Енкомій четвертий: Арістофан вшановує Ероса

Арістофан — найяскравіший представник старої аттіцької комедії. Він любить посміятися зі слабкості людської природи, недосконалостей політичних устроїв і законів, має велику втіху, коли вдасться йому спародіювати на театральній сцені відомих майстрів трагедії чи визнаних учителів мудрості. На бенкеті в Агатона йому відведено роль сміхуна і треба визнати, що він грає її, можливо, не завжди з тактом, зате з великим смаком. Його промова — шедевр гротескної фантазії, гідної Рабле[29]. Важко відрізнити, де тут гра, жарт, пародія, а де щось глибше — саме зерно задуму, Арістофанова παιδεία. Арістофан перший із промовців повертає дискусію про Ерос до вихідної точки, до пізнання любові як прагнення, що торкає душу людини, спонукаючи її до пошуку повноти людської екзистенції. Арістофан перший говорить про Ероса не як про засіб досягнення чогось, що є поза Еросом. Для Федра важливою була винагорода, яку можна заслужити любов'ю; для Павсанія Ерос був засобом для осягнення чесноти, для Еріксімаха — для осягнення здоров'я тіла і стабільності в природі. Еріксімах говорив про природу загалом, Арістофан — про природу людини[30]. Любов може бути універсальною космічною силою, але в людських істотах Ерос є прагненням до щастя. Арістофанів міф — це перший крок впровадження у велику містерію любові, а закінченням буде віще слово Діотими[31].

193е3-194е2 Інтерлюдія третя: іронія Сократа

Ця сцена є діалогом між Сократом і Агатоном. Обидва висловлюють