Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

Дзвенить пісня під ясним небом, падають слова, наче зерна з важкого колосся. Індже слухає. Щось солодке тане у нього в грудях, котиться сльоза з очей і падає на білу гриву коня. Перша в житті сльоза, пролита Індже.

На вершині Бакиджиків, біля Семи криниць — табір Індже. Набагато більший, ніж був весною. Але немає

Сиврі-билюк-баші, немає дааліїв і кирджаліїв. Ходять по галявинах молоді хлопці, кидають каміння, пробуючи свої сили, або стоять перед наметами і чистять довгі — на зріст людини — рушниці. А збоку, під тінню крислатих буків, сидять сивобороді воєводи. Тут Никола Узун, Добрі-воєвода, Вилко Бинбеля, Вилчан-воєвода й інші. На обличчях у них — сліди давніх ран, волосся в них біле, мудра мова тече тихо і плавно, як вода недалекого джерела.

— Тепеделен Алі-паша править Яниною, — говорить Добрі-воєвода, затягнувшись зі свого довгого чубука. — У Відіні — Пазвантоглу, а Мустафа-Байрактар у Тристенику. Кожний своєю міркою міряє, судить і порядкує своїми людьми. Чому б і нам не взяти свого? Хто нам не дозволить? Хто скаже: не треба? — Трохи помовчавши й бачачи, що ніхто не відповідає, веде далі: — Я знаю, що думає Індже. І скажу відверто — чудова справа. Насамперед він хоче позбутися цих собак, Кара-Феїза і Еміна. Відділитися б від них раз і назавжди…

— Але як? Ось що скажи мені! — перебиває його Никола Узун і, за звичкою, без жодної потреби, хапається за ніж.

— Не поспішай, кажу тобі. Індже наказав Кара-Колю схопити двох есерлійських султанів, тих молодих, двох братів, і розправитися з ними. Султанчики ці — родичі Кара-Феїза, коли він дізнається, що їх убито, запідозрить Юмер-Дразу. І вчепляться обидва кирджалії один одному в горло, як собаки…

— Розумію тепер, — каже Узун, зсуваючи шапку на потилицю і сміючись на все горло. — Розумію. Оце здорово, ой, як здорово!

Вилчан-воєвода прижмурює очі і, махнувши Узуну рукою, щоб мовчав, питає Добрі:

— А далі?

— А далі зберуться сюди, на Бакиджики, звідусіль юнаки, зросте наша сила. А як почуємо, що перейшов Дунай московець, скажемо і ми: «Допоможи нам, Боже!» І почнемо.

Погладжують воєводи білі свої бороди, думають, дивляться, як, виблискуючи, дзюркотить чисте джерело, наче несе якусь таємницю. Вітер пробігає по верхівках старих буків, шелестить їхнім листям.

А Індже ходить сюди й туди перед своїм наметом, на самому гребені Бакиджиків, де вітер колише високу траву. Темнішає небосхил, блиснула, наче діамант, велика зірка на півдні. Індже ходить і думає. Часом зупиниться і подивиться на захід, у бік Ромині. Згадує пісню жниць, згадує народ, що плакав від радості, зустрічаючи його, як царя. Згадав усе це — і посвітлішало обличчя. Але кинув погляд на схід — по той бік Бакиджиків, і знову защеміло його серце. Там ще залишилися сліди його набігів, там і досі матері проклинають Індже.

Згадав Пауну, свою дитину і подумав: «Найтяжчий мій гріх — там. Треба йти по той бік».

Повертаючись до себе в намет, проходить Індже повз старі буки, під якими ще сидять воєводи. Облич не видно, блимають тільки їхні люльки. І чує Індже, як Никола Узун гукає:

— Ех, були царі й господарі на нашій землі і будуть ще. Хай живе Індже!

Чує це Індже, киває головою, неначе погоджуючись, і знову думає: «Треба, треба йти по той бік».

Сидячи на білому коні, який гордо похитує розпущеною гривою, переходить Індже зі своєю ватагою по той бік Бакиджиків, до моря. Сьогодні велике свято — Святої Трійці, і в Урум-Енікьої люди гуляють. Індже веселий, спокійно в нього на душі, бо знає, куди йде. За ним, в один ряд, на чудових конях білобороді воєводи, а за ними — ватага Індже з прапороносцем Кара-Колю.

Їх наближення село зустрічає гучними дзвонами., Не чути ні рушничних пострілів, ні зляканих вигуків, люди не тікають, як колись. Індже усміхається, обличчя його сяє; ніколи він не був такий гарний, не їхав таким юнаком. Дивляться на нього старі воєводи, погладжують білі бороди, і серця їхні сповнюються радощів і гордощів.

Мешканці Урум-Енікьоя і справді не думали тікати. Дехто казав, що вовк хоч і змінив шкуру, але зуби в нього ті самі, пропонували вчинити опір Індже або тікати. Але тут піднялися інші, що побували в Загорі й Ромині, і сказали, що Індже треба зустріти з іконою Святої Трійці, з хлібом-сіллю. Так вирішили всі, що, були в церкві. Підняли церковні корогви, священик тремтячими руками взяв хрест та ікону, і численна строката процесія повільно й урочисто, в побожній тиші рушила з церковного подвір'я, в той бік, звідки наближався Індже.

Біля церкви зупинилися двоє — чоловік і жінка верхи на мулах. Жінка в короткій безрукавці на лисячому хутрі, з легкою зеленою шаллю на голові. Вона не дуже молода, але вродлива, з виразними рисами обличчя і якоюсь шляхетною поставою. Чоловік — старий, сивий розбійник, але дужий, рум'яний, з великими кошлатими бровами й пухнастими, як куделя, вусами. Одяг з червоного сукна був гаптований потемнілим уже золотим шитвом; збоку в нього порохівниці, а за широким шкіряним поясом стриміли пістолі.

Чоловік і жінка дивилися на людей, що виходили з церкви. Всі, хто їх минав, казали, що йдуть зустрічати Індже. Чоловік і жінка переглянулися, і їхні очі налилися сльозами. Вони злізли з мулів і пішли разом з юрбою. Чоловік хмурив свої кошлаті брови і збуджено шепотів:

— Скажу йому: «Я — Сяро Барутчія. Не впізнаєш? Бачиш, сам прийшов. І Пауну привів. Коли ти різав і вбивав, я в тебе стріляв, хотів убити. А тепер ти — батько наш, захисник… Дозволь поцілувати твої руки й ноги. І роби зі мною, що хочеш…»

А Індже вже заходив у село. Він не хотів поспішати, стримуючи коня, який чомусь нетерпеливився. Раптом посеред вулиці перед Індже став маленький чоловічок. Це був горбань. Він зупинився, став придивлятись. Здавалось, він дивувався з Індже, з його коня, з його блискучого, шитого золотом одягу і павиного пера, що колихалося на шапці. Індже проїхав би мимо, якби не помітив у цього горбатого каліки під пахвою рушниці. Добрих думок був сповнений Індже, і не з рушницями нині хотів би він бачити тут людей. Весело йому стало, хотілось пожартувати.

— Гей, слухай! — крикнув він горбаневі. — Дай-но сюди рушницю!

Горбань насупився, щось пробурмотів і кинувся тікати. Індже побачив очі хлопця зблизька, і вони пробудили в його душі щось таке, чого він