Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

Коли цієї весни Індже видужав і тяжка рана в його грудях загоїлась, оповісники кинули клич по селах на обох схилах Бакиджиків: усі, хто має надійного коня і ятагана, повинні йти до нього. Почули кирджалії, кинулися звідусіль до Бакиджиків, і за кілька днів на галявині біля Семи криниць, де Індже поставив свій намет, виріс великий табір. І кожен, хто приїздив, насамперед розпитував, де Індже, хотів його бачити. Проте біля його намету стояли на варті горяни Кара-Колю і нікого туди не пускали. От і тепер вони там на сторожі. Ніхто не знав, про що думає Індже, що він замислив.

Багато про що говорили ще кирджалії, збираючись купками і гублячись у присмерку. Звечоріло. Розклали багаття. Кирджалії заворушились, намагаючись не шуміти, щоб їх не помітили з Урум-Енікьоя. Навколишній ліс ще з густішою темрявою зовсім приховав їх. У світлі вогнищ тільки метлялися чорні тіні, збільшені й подовжені. Де-не-де брязне зброя, заірже кінь. Низько над табором нависло темне небо, і зорі, наче налякані чимось, полохливо тремтіли.

Індже залишився в наметі один, ліг, як завжди останнім часом, на вкриту овечими шкурами лаву й поринув у роздуми.

Він перенісся думками на шістнадцять років назад. Згадав день, коли зустрів Кара-Феїза біля Жеруни. Кирджалії наткнулись тоді на село, обгороджене частоколом, і мушкетна стрілянина примусила їх повернути назад, у поле. Звідти Кара-Феїз, сердитий і похмурий, дивився на повні всілякого добра багаті будинки чорбаджіїв[77] і ламав голову: що робити? В село не ввійдеш, а йти назад ні з чим — теж не хочеться.

В цю хвилину з'явився Індже. Триста юнаків привів він, усі на баских конях. Був тоді він молодий. Глянув на Кара-Феїза, глянув на село, засміявся і, не довго думаючи, помчав зі своєю ватагою просто до частоколу. Загриміли важкі мушкети, оповилися димом бійниці. Кирджалії з гуком пришпорили коней, затріщали пістолі. Тричі проїхав Індже туди й назад перед частоколом. Земля дзвеніла під копитами коней, хмарою здіймалася курява. Нарешті, стомлений, сяючи очима, повернувся він до Кара-Феїза, знову засміявся і оглянувся назад. Нічого не дав їм цей шалений штурм. З-під куряви, що здіймалася вгору як туман, видно було трупи загиблих кирджаліїв, коні без вершників несамовито гасали полем. Але всі мушкети разом замовкли: село немовби вимерло.

— Отож! — крикнув Індже. — Якщо хочеш, щоб упало яблуко, добряче труси яблуню!

Ввечері до нього привели мірошника, якого кирджалії схопили на Постолових млинах. Коли переляканий мірошник упав на коліна і став плазувати у нього в ногах, цілуючи поли, Індже зрозумів, що знайшов, кого треба. Тієї ж ночі п'ятдесят добірних кирджаліїв, без коней, яких вів мірошник, пішки підійшли до частоколу; варту вдалося обдурити й перебити. Прорубали частокіл, Індже ввійшов у село; ввійшов і Кара-Феїз. На сході над чорним верховіттям дерев червонів схід сонця. По брукованих вулицях зацокотіли підкови ошалілих кирджалійських коней. А хто вистоїть проти кирджалія, коли він верхи, з ятаганом у руці?

Захоплені зненацька вартові біля частоколу вистрілили раз і руки опустили. Не знали, що робити: тікати чи розійтись по домівках, до жінок і дітей. Кирджалії кинулися на них, як вовки на отару. Рубали направо й наліво. І коли замовкли останні постріли тих, хто встиг урятуватись у горах, почало розвиднятись. У променях сонця з'явилися гарні будинки з високими стінами, з широкими ворітьми — здобич для переможців. Кирджалії спішились і кинулися грабувати. Зчинився жіночий лемент, плач дітей, почулося голосіння — до самого неба. Невдовзі там і там палали хати, густий чорний дим заволік сонце, що сходило.

Індже полишив грабувати іншим: йому пожива не потрібна. Нагорі, посеред села, у Бончовому заїзді Індже і їв, і пив. Усі бочки повідбивали, вино рікою лилося. Так звелів Індже. Йому прислуговують сполотнілі молодиці, дівчата тремтячими руками наливають, вино. А навколо палахкотять пожежі, голосять жінки і діти, кров червонить високі огорожі й важкі ворота. Індже повеселішав. Йому важко догодити. Ось він глянув на свій одяг: весь закривавлений, подертий. Наказав будь-що знайти кравця, щоб пошив нове вбрання. Слово Індже — закон: кравця знайшли, привели. Тремтячими руками розгортає він червоне сукно, міряє, кроїть.

— Скажи мені, майстре, скажи, Гочо, з якої ти вулиці? — питає його Індже. — Де твоя хата, щоб мені хоч її пощадити?

— Я з верхнього краю, ефенді. Хата моя на Могилі.

Індже поглянув навсібіч й зайшовся сміхом. Яка там хата, яка вулиця! Усе село палає!

Та ось у нижньому кінці вулиці, яку заволік дим від пожеж, з'явилася дівчина. Мало хто залишився в селі живий, то звідки ж вона взялася? З усіх боків до неї бігли кирджалії. Дівчина скрикнула, побачила Індже і, простягнувши руки, кинулась до заїзду. Індже звівся, зсунув брови і підняв руку. Кирджалії зупинились, як укопані. Індже не думав сходити вниз, але, побачивши згори обличчя дівчини, зійшов. Вона була гарна, струнка, висока. Індже бачив багато вродливих жінок. Чому ця дівчина, яка щойно була на волосину від смерті, стоїть перед ним так спокійно, а її карі очі дивляться на нього так радісно й довірливо? Мати, батько, всі її близькі, можливо, перебиті, а в очах у неї немає ні страху, ні ненависті. Це здивувало Індже. Забув він про майстра, про вбрання, схопив дівчину за руку і повів її до свого коня та ватаги.

Так пізнав Індже Пауну. Багато народу полягло від його ножа, багато жінок зазнало його мінливого кохання. Він не пам'ятав ні їхніх облич, ні імен. Думав, так буде і з Пауною. Але усмішка цієї дівчини, погляд її очей глибоко запали йому в душу. Вона стала його дружиною — згідно з законом і звичаями. На коні й пішки завжди і скрізь була вона з ним. І впевненішим почував себе Індже, коли вона була з ним, і відчував у руках більшу силу.

Молодий був тоді Індже, над своїм життям не тремтів, не боявся смерті. Ніколи не думав, чи є різниця між добром і злом, ніколи не запитував себе, що гріх, а що — ні. Могили й попелища залишалися там, де ступали копита його коня, ім'я його викликало у всіх страх і трепет. І вирішив він, що сила його безмірна, воля його — закон для всіх. Перестав щадити і чужих, і своїх. Став жадібний до золота і левову пайку брав собі від кожної здобичі. Був злий, запальний. Той, хто ставав йому на дорозі, наважувався заперечувати,