Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
Зробимо застереження передусім, що такий стан умів не можна назвати цілковито новим явищем. На початку XIX століття дуже багато говорили про «хворобу віку». У багатьох романах трактувалася тема самогубства. Навіть Гете, якому пізніше була властива рідкісна ясність духу, у юності своїй написав «Вертера». «Рене» Шатобріана і «Оберман» Сенацкура належали до «нової хвилі» тієї епохи. Тургенєвський Базаров у «Батьках та дітях» — прямий нащадок цього покоління. Французький романтизм у ранню пору свого існування здавався рядовому читачеві таким само руйнівним, таким само дивним, яким нині здається авангардизм. Чому ж молодь 1820 року страждала «хворобою віку»? Тому, що вона з’явилася на світ в епоху великих потрясінь революції та імперії і раптом перед нею постав світ, позбавлений будь-якої величі і для багатьох позбавлений надій.
Те саме сталося, хоч і в іншій формі, з нашим повоєнним поколінням молоді у 1945 році. Цьому поколінню довелося пережити жахливі роки — роки окупації. Чоловіків і жінок, які брали участь у русі Опору, у ті роки підтримували віра, діяльність. А діти… Вони бачили жахи, приниження, страждання і лишалися безсилими свідками. Такий початок життя був мукою. Потім, коли їм виповнилось десять-дванадцять років, вони почули розмови про атомну і термоядерну зброю, здатну зруйнувати їхнє рідне місто, а може, й усю країну, а може, й весь рід людський. Яким же повинен бути стан умів цього покоління? У людей старшого покоління за плечима прожиті роки. Якщо світ загине, вони хоч пізнали цей світ, встигли зазнати його радощів. А молодь обурена безглуздям своєї долі. На самому порозі життя їй повідомили: «Може, незабаром усе загине». Згадуючи про цю загрозу, легше зрозуміти, чому молодь починає раптово впадати у крайнощі і чому вона не надає більше значення моральним засадам, які не змогли завадити старшому поколінню дійти до такого безумства.
Але, повторюю ще раз, ідеться про незначну меншість. У західному світі величезна більшість молоді складає іспити, вступає до університетів, відвідує кіно і знаходить своє щастя, з одного боку, у праці, з другого — у перших радощах кохання. Більшість дорослих ходить на роботу на фабрики, у лабораторії, у контори, виховує дітей, проводить з ними відпустку на лоні природи. Багато хто любить читати книжки великих письменників, у яких вони знаходять правдиве зображення своїх власних почуттів. В Америці, в Англії і у Франції численні серії дешевих видань («кишенькова серія» та ін.) зробили популярними великі твори, які у минулі часи були недоступні для широкого читача. Тепер навіть у кіосках на вокзалах можна знайти твори Гомера, Шекспіра, Бальзака і Толстого. Немає сумніву, що книга, незважаючи на появу кінематографа і телебачення, лишається найнадійнішою зв’язуючою ланкою між людьми.
Ви цілком маєте рацію, твердячи, що великі письменники минулого, не заплющуючи очі на суперечності і складність навколишнього світу, так висвітлювали людський характер, що допомагали людині дивитися на інших людей як на своїх друзів. Це і підводить мене до відповіді на запитання: «Навіщо ви пишете?» Почасти я пишу для самого себе, тому що відчуваю у цьому інстинктивну потребу, подібно до живописця, який відчуває потребу малювати картини. Але я пишу також і для інших. Я написав свою першу книжку «Мовчазний полковник Брембл» під час війни 1914 року, бо бачив, що французи й англійці, хоч і вважаються союзниками, не розуміють і в глибині душі не люблять один одного. Як офіцер зв’язку, я був прикомандирований до британської армії, досить близько познайомився з англійцями і бажав, щоб французи теж їх узнали.
У своєму бажанні сприяти взаємному пізнанню народів я не обмежився англійцями. Я намагався пояснити Францію американцям, а Америку — французам. Захоплюючись російською літературою, я багато писав про Толстого, Тургенєва, Чехова, Гоголя. Саме завдяки цим письменникам я склав собі деяке уявлення про риси, притаманні російському народові.
Але мета моя була значно далекосяжнішою. Я бажав в допомогою романів, біографій, а не з допомогою дидактичних лекцій показати людям, що «інші люди», у яких ми так часто бачимо ворогів, коли придивитись до них з певного часткою симпатії, можуть перетворитися на друзів. Жанр біографії здавався мені особливо підхожим для того, щоб допомогти людям зрозуміти складність людської натури. Передусім тому, що біографія справжня, а отже читач у неї вірить, по-друге, тому, що біограф більшою мірою, ніж романіст, зобов’язаний передати всю складність людського характеру. Багато вчинків великих людей дивують і обурюють нас, але біограф не має права відмахнутись від них; йому доводиться брати свого героя, яким його малюють документи і свідчення сучасників, і таке зображення виявляється добрим уроком людяності. Віктор Гюго аж ніяк не був ідеалом, я це знаю, але його суперечливі пристрасті допомогли йому написати великі твори. Так само Жорж Санд на підставі досвіду власного життя, яке було «посереднім і так само невдалим, як усі життя», створила образ прекрасної жінки — Консуело. Уся справа в тому, що у кожної людської істоти бувають чудові хвилини. Роль письменника, коли він здатний на це, полягає у тому, щоб закарбувати свої чудові хвилини — надихнути читача на щось подібне.
Я не вірю, що людське суспільство може існувати, не спираючись на моральні засади. Наскільки це було мені під силу, я намагався у своїх статтях і книжках визначити деякі з цих засад. При цьому я прагнув наслідувати нашого мудрого філософа-мораліста Алена, а також Чехова. Скільки разів перечитував я його чудового листа до брата! Можливо, мені скажуть: «Хіба йдеться в ньому про моральне вчення?» Може, й ні, та в ньому говориться про доброзичливість, про додержання мінімуму поваги до інших людей, без чого не може існувати цивілізація. Чехов мріяв, щоб ця доброзичливість до людей стала природною для людини. Він говорив, що бажання служити суспільному благу повинно бути душевною потребою, умовою особистого щастя. Я глибоко відчув це і намагався висловити
