Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа

Анатоль Франс

[163]

Гумор і почуття міри

За життя Анатоля Франса супроводжувала всесвітня слава, проте після його смерті до нього часто ставились несправедливо. Гуманізм Франса, його іронія і навіть саме його співчуття до людей викликали тільки роздратування у покоління нестямного і безжалісного. Його потяг до гармонії не цікавив стилістів, захоплених пошуком дисонансу і ламаного рядка. В той же час він був і бунтарем у свою епоху, але його скептичний розум тепер уже здавався старомодним. У період між двома світовими війнами Франса читали все менше і менше. У наші дні до нього приходить велика кількість нових читачів. Деякі його книжки, що вийшли у дешевому виданні, знаходять шлях до широкої публіки. Англійський видавець Франса готується перевидати його твори. Судячи з усього, час тяжких випробувань для пана Бержере[164] минає.

Перші впливи? Передусім — Мішле[165]. Франс успадковує від нього властивість «ненавидіти сильно і пристрасно». Він взагалі розвиватиметься «у напрямі, протилежному тому, до якого його готувало одержане ним виховання». Потім — Вольтер: йому Франс зобов’язаний своєю іронією і співчуттям до ближнього. Анатоль Франс захоплюється революцією, але не любить людей кровожерливих: «Жорстокість завжди лишається жорстокістю, хто б до неї не вдавався». Гете навчає його рятівної гармонії античності і культу богині Немезіди, яка уособлює не кару, а почуття міри і безсторонню справедливість. Річ у тім, що цей юний бунтар досить консервативний. Режим Другої імперії неясно вабить його. Грізна сила Паризької комуни викликає в нього страх. Він боїться і не приймає революцій і пов’язаних з ними вибухів жорстокості, він переконаний, що вони неминуче приречені на поразку.

1871 року не один Франс думав так. Воєнна поразка Франції, повстання у Парижі породжують у ту пору консервативних мислителів. Тен вважає, що вчинки людей визначаються таємними прихованими силами. Молодий Франс поділяє цей фаталізм, але хоче думати, що війна, голод і смерть приведуть до поступового формування суспільства з піднесенішим складом думок. З томиком Дарвіна під пахвою він іде в музей природничої історії, і там, над жахливими скелетами доісторичних тварин, у думках його постає мармурова Венера, яка водночас відповідає його чуттєвим поривам і сподіванням. У свідомості Франса уже виникає духовна пара: Іронія — Утопія. У «Золотих поемах» він виражає своє незадоволене прагнення до єдності, мріє про повне єднання несвідомого життя із свідомістю. Скептицизм Франса буде якоюсь реакцією проти цього надто вже прекрасного союзу, але згодом ще не раз такий міраж знову виникатиме у його творчості.

У роки навчання розум Франса живиться ідеями мислителів XVIII століття; однак після безлічі заворушень і тривожних подій він уже не може більше поділяти їхню оптимістичну віру. Як і Монтеня, його не полишає відчуття швидкоплинності всього сущого. Справжнє джерело noesiï Франса — у гіркому і меланхолійному нагадуванні про минуле, яке надто схоже з сучасністю. Проте, подібно до Діккенса, він почуває зворушливу любов до життя. До 1890 року Франс повністю відмовляється від поняття абсолюту — і стосовно віри, і стосовно науки. Настав час беззастережно залишити марні пошуки абсолюту і знайти опору в чомусь відносному. Але в чому саме? Його сучасники — Бурже, Баррес, Брюнетьєр, Моррас[166] — відповідають: такою опорою повинно стати повне прийняття норм, які існують з діда-прадіда. Франс віддає перевагу іншій формі відносного: прикрашанню буденного життя з допомогою стриманого оптимізму і гумору, а також додержанню позиції стороннього спостерігача.

Віднині завдяки гумору Франс завжди ніби роздвоюється. Через це і «відбувся поворот від космічного (творчість Гюго) до комічного (творчість Франса)». Сюжет «Злочину Сільвестра Боннара» той самий, що й «Знедолених», але трактований у тональності Стерна[167] і «Донкіхота». У будь-якому романі Франса автор присутній у вигляді двох персонажів: наївного ентузіаста і скептика (пари: Тюдеско — Жан Серв’єн; Жером Куаньяр — Турнеброш; Бержере — його учні; Бротто — Гамлен). У великих письменників, чия творчість грунтується на принципі спогадів (наприклад, у Пруста), настає хвилина, коли правда минулого ніби стає реальністю сьогодення.

Нічого подібного немає у Франса. «Знову знайдений час лишається утраченим часом». Однак 1888 року, коли до Франса приходить його перша справжня пристрасть, яка буде і його останньою (кохання до пані де Кайаве), йому починає здаватися, що він знайшов нарешті абсолют: пізнання — через кохання.

«Творча фантазія підкоряється не точним документам історії, а таємним прихильностям серця». Це вірно. Уява письменника народжується з реального почуття. У той час Франс осягає всеохоплюючу силу кохання тому, що сам зазнав його.

Роман «Таїс» — це певне перенесення власних переживань на свого героя. Пафнутій, який довгі роки знемагав у тенетах омани, раптом прозріває: щастя полягає у плотському коханні. Однак роман «Таїс» — це свого роду «анти-Фауст», і Пафнутій зупиняється на порозі пристрасті. Його творець віддається їй. Пані де Кайаве, незвичайна жінка з душею борця, перетворює скептицизм Франса з негативного у бойовий. «Завдяки їй Франс почуває себе володарем цілого світу і разом з тим зневажає цей світ».

Що ж, він нарешті осягнув абсолют? Ні, це щастя стає видінням дитинства, і міраж незабаром розвіюється під впливом ревнощів до минулого. Звідси народжується роман «Червона лілея». Його герой Дешартр умирає з ревнощів. Франс лишається живим: так само Гете пережив Вертера. Але все ж таки Франс зазнав усіх болісних тривог любовної пристрасті. І співчуття на якийсь час перемагає в ньому критичну іронію.

У період між 1889 і 1894 роками серед французьких письменників точилася бурхлива суперечка у зв’язку з так званим банкротством науки. Свого часу Ренан[168] писав: «Розум, іншим словом знання, керує людством». Брюнетьєр у своїй відомій статті[169] і Бурже у своєму романі «Учень» виступають проти тиранії науки і детермінізму. За їхніми словами, найвищий критерій філософії — моральність. А істинна моральність не може існувати без свободи волі. Тен засуджувався, а вкупі з ним і Ренан. Жюль Леметр[170] якось сказав, що суперечка виявила у Франсі «дух XVIII століття, який увійшов у нього в плоть і кров». Жан Левайан виправляє: дух XIX століття. Франсу більше властива тривога, ніж певність. Він визнає тепер, що не існує ні абсолюту, ні незаперечної істини, насправді існує лише зміщення переплутаних явищ, які перебувають у постійному русі і боротьбі. «Люди хочуть дізнатися про все, і до того ж негайно; в дійсності шлях до пізнання довгий,