Ім’я дитини в українській родині - Любомир Омелянович Білей
Первісне значення арамейського імені Йоханан (Іоанн-Іван) – «Ягве (Бог) змилосердився, помилував» цілковито гармоніює з історією появи на світ чи не найвідомішого його носія, первістка літнього подружжя Захари та Єлизавети – Іоанна Предтечі. Ангел звернувся до Захари: «Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлизавета породить тобі сина, і ти даси йому ім'я Йоан» (Євангеліє від Луки, 1:13).
Для свого земного наступника, апостола Симона, Ісус Христос вибирає ім'я сам, причому це ім'я у неземний спосіб пророчо увиразнює земне призначення Симона-Петра: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, /…/ я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Євангеліє від Матея, 17:17—18). Добре усвідомлюючи сакраментальну сутність християнських імен, наші предки, очевидно, щоб не осквернити святості наймення Сина Божого, ніколи не називали дітей кусом або Христом; з глибокої поваги до Матері Божої ім'я Марія давали також не на честь Богородиці, а інших святих з таким іменем. Ніколи не були популярними серед українців й імена праотців – Адама та Єви, але тут, очевидно, визначальними були інші мотиви.
Визначальною, пріоритетною для християнського імені є його первісна семантика чи сам мотив його присвоєння, а вже форма імені, тобто його звучання, – вторинна. Показовою у цьому плані може бути історія імені Петро, яким, як ми уже зазначали, Ісус Христос назвав одного із своїх апостолів – Симона. Як відомо, ім'я Петро – грецького походження, а ні Ісус Христос, ні його учень Симон-Петро ніколи грецькою мовою не послуговувалися. Не випадково всі євангелісти стверджують, що Ісус Христос назвав свого земного наступника по-арамейськи Кифою, що відповідає грецькому Петро. Отже, як бачимо, євангелістам було важливо донести не форму, звучання імені апостола, навіть якщо це ім'я обрав сам Ісус Христос, а його первісне значення, яке й виступає своєрідним ключем для розкриття сакраментальної, священної сутності імені Кифа-Петро: носій цього імені, Ісусів апостол Симон, назвавшись іменем Кифа-Петро, став скелею, на якій постала Христова Церква.
Зараз не варто робити здогади, наскільки глибоко наші предки усвідомлювали сакраментальну, божественну сутність християнського імені, однак є очевидним, що у порівнянні з дохристиянським воно перестає бути мовним засобом характеристики носія імені або гарантом його щасливої долі, доброго здоров'я тощо. Адже значення чужомовних – єврейських, грецьких, латинських – за походженням християнських імен для української людності було невідомим, тому ці імена не могли використовуватись, як дохристиянські, для характеристики найменованої особи чи як засіб магічних діянь.
Хоча первісний реєстр християнських імен, їх сакраментальна сутність та сам обряд хрещення сформувалися далеко від України, проте завдяки відомій демократичності християнського віровчення українці також змогли долучитися до збагачення християнського іменника. Адже церква допускає, навіть передбачає збагачення християнського репертуару імен коштом місцевих, зокрема україномовних за походженням, імен, проте за умови строгого дотримання як процедури їх християнізації, так і докорінного переосмислення (християнізації) їх виражально-характеристичних можливостей. Так, починаючи з Русі-України князівської доби церква канонізувала цілий ряд українців, що йменувалися християнськими іменами. Першими було канонізовано киян, варягів за походженням, Івана та Федора, яких живцем спалили язичники у 983 році. Згодом до лику святих були приєднані Антоній та Теодосій Печерські, мученики Борис, Гліб, рівноапостольні Володимир Великий, княгиня Ольга, а також Йосафат Кунцевич, імена яких увійшли у церковні календарі не лише православної або греко-католицької, а й католицької церков. Процес поповнення списку святих і блаженних українцями, мучениками та проповідниками Христової церкви не припиняється упродовж усієї християнської історії України. Так, Українська православна церква Київського патріархату за роки незалежності України канонізувала видатних українців – Ярослава Мудрого, Іова Борецького, Костянтина Острозького, Арсенія Мацієвича, Петра Могилу, Петра Калнишевського та ін., які своїм життєвим подвигом уславили церкву та народ. У 2000 p., під час візиту в Україну папа римський Іван-Павло II проголосив блаженними Йосафату (Михайлину Гордашевську), Леоніда (Фьодорова), Миколу (Конрада), Володимира (Прийму), Андрія (Іщака), Северіяна (Бараника), Якима (Сеньківського), Зиновія (Ковалика), Омеляна (Ковча), Тарсикію (Ольгу Мацьків), Віталія (Байрака), Романа (Лиска), Григорія (Хромишина), Теодора (Ромжу), Йосафата (Коциловського), Микиту (Будку), Григорія (Лакоту), Климентія (Шептицького), Миколу (Цегельського), Івана (Зятика), Олімпію (Ольгу Біду), Лаврентію (Левкадію Гарасимів), Петра (Вергуна), Олексія (Зарицького), Миколая (Чарнецького), Симеона (Лукача), Івана (Слезюка), Василя (Величковського)[9]. З історії відомі випадки, коли дохристиянські імена наших предків канонізували інші християнські конфесії, зокрема римо-католики. Так, наприклад, українська княжна Гримислава, дочка Ігоря Ярославича, великого князя Київського, яка одружилася з краківсько-сандомирським князем Лєшеком Бялим, стала першою польською святою, а її дохристиянське та українське за походженням ім'я Гримислава (полонізований варіант Grzymislawa) було приєднано до канону християнських святих.
Як промовистий факт участі наших предків у творенні християнських імен можна розглядати появу християнських імен Віра, Надія, Любов. їх багато хто вважає слов'янськими за походженням іменами, однак це не зовсім відповідає дійсності, бо насправді ці імена є кальками, тобто українським (старослов'янським) перекладом з давньогрецької: Πίστις [Pistis] – Віра; Αγάπη [Hagape] – Любов; Έλπίς [Helpis] – Надія. Причому ще у давньогрецькій мові онімізації зазнали не випадкові апелятиви, а назви трьох чеснот Божих, що віддзеркалюють засади християнського віровчення, на честь яких богобоязлива Софія назвала трьох своїх дочок – Πίστις – Віру, Αγάπη – Любов, Έλπίς – Надію.
До імен, християнське походження яких приховує їх українське звучання, належить також жіноче ім'я Сніжана: нині, по суті, не береться під сумнів його слов'янське походження, яке, як правило, кваліфікується як неологізм або як запозичення з болгарської мови. На наше переконання, українське ім'я Сніжана – калька з латинської назви ad Nives «сніжна, сніжана», що входить до складу повного найменування одного із стародавніх християнських храмів Рима – Santa Maria Maggore ad Nives. Ця давня римська християнська
