Ім’я дитини в українській родині - Любомир Омелянович Білей

підліткам, юнакам і навіть дорослим. Особливості поведінки, вдачі, зовнішності, а також примітні обставини в житті денотата, тобто все, що було незвичним, помітним або важливим у конкретному колективі чи за певних обставин, могло зумовити появу його імені. Прикметно, що творення та вживання тогочасних імен ніким і нічим, окрім звичаїв, не регламентувалося. Відсутність письма, усталених обрядів наречения імені, державних інституцій, зацікавлених у точній та незмінній ідентифікації особи, – ніщо не перешкоджало тому, аби у дохристиянські часи одна і та ж особа протягом життя називалася двома-трьома або й більше власними іменами. Багатоіменність у дохристиянський період подібна до того, як нині одна особа може «нажити» собі кілька різних прізвиськ – у сім'ї, у школі, війську, серед однолітків-студентів, сусідів чи односельців, а також серед колег на роботі.

У дохристиянські часи характеристика найменованої особи, віддзеркалена в її імені, могла бути найнесподіванішою. Так, наприклад, третій у сім'ї дитині могли дати ім'я Третяк, шостій – Шестак, сьомій – Семак, восьмій – Осьмак і т. д. Дівчина, що з'явилася на світ взимку, могла одержати ім'я Зима, а та, що народилася весною, – Весна. Хлопчика, що забарився з появою на світ, часто називали Пізняком, а Томилом чи Томилою називали дитину, пологи якої були особливо тяжкими.

Іменем батьки могли висловлювати і своє ставлення до нового члена сім'ї. Дитині, народження якої з нетерпінням очікували, давали ім'я Бажан, Ждан, Жданко, Жадан, Любко, Кохан, Милаш. У той же час дітей, поява яких була небажана, називали Нелюб, Нелюбець, Неждан, Нерад, Немила, Нерада, Безжданко, Безрада. Зовнішність, психічні або фізичні вади дитяти могли також впливати на вибір його імені. Малюків, що не відзначалися ростом, могли назвати Малом, Малком, Малишком, Малушею, Дрібком, Коротком, Комарем, Мухою, Блохою і т. п. Дітей, що вражали своїм зростом та дужою поставою, називали Величками, Дубами тощо. Світлий або смуглявий відтінок шкіри найменованої особи також міг стати її характеристикою, відображеною в імені: світловолосих, русявих називали Біликами, Біланами, Білашами, Світликами, а смуглявих – Чорнишами, Чорнотами. Непропорційно завеликі голова, ніс, губи людини породжували власні імена Головач, Головань, Носаль, Носач, Губань. Тригубом називали тих, хто мав заячу губу. Вередунів, плаксіїв та крикунів іменували Плакса, Плаксивий, Крикун, Верещака, а мовчунів – Мовчан, Несміян.

Називати дітей за їх зовнішнім виглядом, особливостями поведінки чи появи на світ тощо не є специфічно українською чи навіть слов'янською рисою. Так, наприклад, у Біблії подається історія народження двійнят Ісаака і Ревеки – Ісава та Якова: «З'явився перший, рудий, неначе пастух, косматий, і його названо Ісав. А потім вийшов його брат: рука його держалася за п'яту Ісава, і дали йому ім'я Яків». Первісне значення імені Ісав – «волосистий, волосяний, волохатий», а Яків —«він іде слідом (по п'ятах)». Аналогічних прикладів у тексті Біблії – десятки.

Окремі дохристиянські імена віддзеркалють характеристику денотата, мотивовану тогочасними віруваннями українців. Наші пращури приписували окремим іменам вплив на долю їхніх носіїв. Вважалося, що ім'я може оберегти дитину від хвороби, смерті, лихого ока, хижого звіра чи іншого лиха, зробити її щасливою. Так, наприклад, дуже поширеними серед наших предків були імена Продан, Куплен, які давали дітям з охоронною метою – оберегти їх від хвороб та смерті, особливо у сімях, де часто вмирали діти. Даючи ім'я Продан чи Куплен, мати виконувала певний обряд: за суто символічну плату вона продавала своє дитя жінці, у якої діти росли здоровими та не хворіли. Після закінчення обряду продажу дитина знову поверталася у рідну сім'ю. Ритуал продажу дитини та присвоєння їй характеристично-побажального імені Продан чи Куплен повинен був обдурити злих духів, переконати, що дитина на ім'я Продан чи Куплен чужа у цій сім'ї. Народ вірив у дієвість обряду продажу дитини та магічну силу імен Продан, Куплен, тому ще навіть сьогодні подекуди в Українських Карпатах зустрічається цей давній народний звичай продажу дитини. Український дослідник Павло Чучка у 60-х роках XX ст. виявив кілька осіб, переважно жителів гірських районів Закарпаття, що мали офіційне ім'я по батькові Проданович або Проданівна[2]. А закарпатський письменник В. Ґренджа-Донський у романі «Сини Верховини» також із документальною точністю відтворив цей досить-таки поширений магічний обряд продажу хворобливої дитини, про який сам багато чув серед своєїх односельців на початку XX ст.: «Дитину роздягли догола, відчинили вікно. Шостак стояв надворі під самим вікном, а Векла з Оленою в хаті.

– Продай мені твого сина, – мовив Шостак.

– Продам, бо тобі діти щастять.

– Скільки грошей просиш за сина? – питав далі Шостак.

– Один пінязь, – відповіла мати.

Шостак вибрав з кишені маленьку нікчемну почорнілу монету і подав Олені через вікно, а Олена через вікно подала сина з теплою пеленою.

– Нехай тобі віднині Продан буде ім'я, – сказав Шостак, загорнув хлопця в пелену і взяв на руки.

З тієї днини ніхто не посмів Любчика інакше звати, тільки Проданом, це було його нове ім'я».

Крім імен Продан та Куплен, у сім'ях, де постійно вмирали діти, немовлят часто називали характеристичними іменами Найден, Несин, Ненаш. Такі імена давалися з метою переконати злих духів, що у сім'ї, де всі діти вмирають, живе чужа дитина – Несин, Ненаш, або ж знайдена – Найден, або куплена – Куплен, Продан.

На відлякувальний ефект імені, утвореного від назв грізних звірів-хижаків, сподівалися батьки, коли називали дітей Вовком, Ведмедем, Рисем тощо. Вважалося, що грізне ім'я відлякуватиме всяку нечисть, яка могла б зашкодити або навіть загрожувати життю та здоров'ю його носія. Цю думку авторитетно підтверджує видатний сербський просвітитель Вук Караджич, який також народився у сім'ї, де вмирали діти, тому й був названий Буком, тобто сербським відповідником українського дохристиянського імені Вовк, про що він говорить у відомому «Словнику сербському…»: «Якщо у котроїсь жінки вмирають діти, тоді новонародженому дають ім'я Вук (сербський апелятив вук – «вовк». – Л. Б.), бо вважається, що померлих дітей звели відьми, а на вовка відьма уже не посміє нападати».[3]

У дохристиянській Русі-Україні