Ім’я дитини в українській родині - Любомир Омелянович Білей
Разом з тим, за давніми віруваннями, батьки могли забезпечити своїм дітям добре здоров’я та щасливу долю, давши їм навмисне погане ім’я. Наші предки були переконані, що гарним і вродливим буде син Некрас, Некраш. Добрий апетит і здоров’я дитини забезпечать імена Неїло, Худко, Худаш, Зав’ялко. Дитина буде добре спати, коли матиме ім’я Безсон, а син буде хоробрим, якщо його назвати Страхом. Щастя, радість та всілякі гаразди синові чи дочці принесуть імена Невдача, Горе, Неспокій, Клопіт, Кривда, Смуток. Наші предки думали, що погане ім’я не привертатиме до дитини злих духів, тому син чи дочка виростуть здоровими і щасливими.
Серед наших предків панувала думка, що вдало підібране ім’я не тільки оберігає дитину від злих духів, але воно здатне навіть впливати на народжуваність. Якщо батьки вже більше не хотіли, аби в них народжувалися діти, то найменшому синові чи дочці давали ім’я Ненад, Ненада, Нетреба, Нема, Доста та ін., які містили своєрідне магічне прохання «не треба, досить нам дітей!». Із таких міркувань новонародженого могли назвати Мізинцем. Оскільки мізинець – найменший і останній палець на руці, то батькам хотілось, щоб після сина з побажально-характеристичним іменем Мізинець у сім’ї дітей більше не було.
До характеристично-побажальних дохристиянських імен, генеза яких сягає праіндоєвропейської доби, є всі підстави зарахувати складні імена, або імена-композити на зразок Борислав, Доброслав, Країслав, Славомир, Станіслав, Святополк, Ярополк тощо. Дотепер вченими виявлено близько 200 таких імен, причому кожне з них має по кілька похідних варіантів – напр.: Станимир – Станко, Станило, Станець, Станчик, Станчул, Станець, Стано, Старченя, Станча, Станша, Мирко, Мирута, Мирча, Мирун, Мируша, Мираш та ін., кожен з яких міг вживатися самостійно.
З-поміж українських дохристиянських композитів вирізняється група утворень, у структурі яких є компонент -бог-, більшість з яких і донині активно вживається в українській та інших слов’янських мовах: Молибог, Хвалибог, Мстибог, Помстибог, Богубож, Богдан, Богдана, Богдар, Богумил, Богуслав та ін. На жаль, українські пам’ятки, як і пам’ятки інших слов’янських народів не містять надійних свідчень про мотиви та обставини присвоєння таких імен, бо вже у писемну добу вибір імен-композит спирався переважно на традиції. Однак аналіз стуктури імен-композит типу Богдан та реконструкція їхнього первісного значення дають підстави стверджувати, що вони були своєрідними звертаннями обдарувати носія імені певною рисою характеру або забезпечити йому певні життєві гаразди. Наприклад: Борислав – «хай бореться за славу», Боривой – «хай буде завзятим воїном», В’ячеслав, Вацлав – «хай має більше слави», Володимир —«хай панує над світом», Мирослав – «хай славить мир», Станіслав – «хай зміцнить славу» тощо. Прикметно, що самої згадки про Бога, навіть евфемізованої, структура цих імен не містить, проте тут, як правило, виступає дієслівна форма наказового способу (брани-, бори-, слав– та ін.), що виконує функцію звертання до Бога, як це маємо у молитві «Отче наш…» – «Хліб наш щоденний Даждь (дай) нам (БОЖЕ) сьогодні…».
Аналогічними до слов’янських імен-композит з компонентом -бог– є утворення з основою свят-, яка мала первісне значення «великий; сильний», що цілком узгоджувалося з традиційними уявленнями про Бога та з подальшим розвитком семантики у «святий», її можна вважати одним із давніх слов’янських евфемізмів на позначення Бога. Пор.: Святослав – «славний у Великому, Сильному (Бозі) або той, хто славить Великого, сильного (Бога)», Святополк – «великий, сильний (Божий) воїн» тощо.
Усі побажально-характеристичні імена, що побутували серед наших пращурів у дохристиянські часи, показують примітивність, асистемність анімістичних вірувань, з допомогою яких прагнули вплинути на долю найменованих осіб. Разом з тим варто наголосити, що серед імен праукраїнців невідомо жодного дохристиянського імені, яке засвідчувало б посвяту найменованої особи котромусь поганському божку, тоді як у язичників-римлян та греків такі імена не рідкість. Напр.: Аполлінарій від латинського Apollinarius – «Аполлонів, той, хто належить грецькому божкові Аполлону»; Дмитро від давньогрецького Δημήτριος [Dçmçtrios] – «той, хто належить Деметрі; Деметрин»; Сидір від давньогрецького Ίσίδωρος [Isidôros] – «дар єгипетської богині сонця Ізіди» тощо. У цьому треба вбачати докорінну відмінність грецьких, римських язичницьких, або поганських імен та дохристиянських імен наших предків.
Нині є всі підстави стверджувати, що в доісторичні часи наша система власних імен мала рідну мовно-культурну базу. Це означає, що слова, які завдяки онімізації набували статусу власного імені, з походження були слов’янськими, хоча генеза багатьох з них могла сягати й праіндоєвропейськоїдоби. І лише у ІХ ст. все помітнішим стає присутність в іменнику давньої Русі-України варязьких імен, що легко пояснюється активністю переселення варягів-скандинавів на наші землі: «Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому (Києві. —Л. Б.), і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею» («Літопис руський»). Описуючи Олегове посольство до візантійського імператора 912 р., літописець називає такі варязькі імена Олегових супутників: Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермут, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актуву, Труан, Лідул, Фост, Стемид. Хоча професор Д. Чижевський оцінює кількість запозичених скандинавських слів двома-трьома десятками, «та й то рідко вживаних, почасти вже втрачених мовою»[4], проте імена-германізми в іменнику давньої Русі-України ІХ ст., зважаючи на високий соціальний статус їхніх носіїв, стають помітним, впливовим чинником у його розвитку. Навіть якщо вважати дискусійними спроби пов’язати питомо українські імена Володимир, Святослав зі скандинавськими Вольдемар, Сфендостлав, то незаперечним фактом є входження в основний фонд українського іменника варязьких з походження імен Олег, Ольга, Ігор, Гліб, Івор, Рюрик. Щоправда, академік В. Скляренко такі імена доби Русі-України, як Рюрикъ, Синеусъ, Труворъ, Игорь, Адунъ, Алданъ, Аминодъ, Боричъ, Веремуд, Иворъ, Карнъ, Кары, Куци, Моны, Руаръ, Синко, Стиръ, Тилен, Труанъ, Туадъ, Тудко, вважає кельтськими за походженням.[5]
Найдавніші імена праукраїнців, по суті, нічим не відрізняються від сучасних українських прізвиськ. Дохристиянські імена українців так само, як і сучасні прізвиська, творили відкриту систему, тому сучасні вчені
