У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
По-друге, диференціяція та розвиток нових ідеалізацій відбувається в означеній системі за рахунок постійного оречевлення духового росту. До духовних пошуків людства ставляться як до звичайного матеріялу для власних інфантильних ігор, не прагнучи побудувати якісно нову цивілізацію стосунків: на руїнах комуністичної утопії жити, звичайно, простіше. Загалом же минуле присутнє у свідомости людей зовсім не як витиснена у підсвідомість монструозна потвора, за яку й соромно, й боляче. Минуле перетворюється для наповнення колишньої системи із детермінанти на факт: «від 3 років до 20 був професорським сином», «кожен день від 9-ої до 17-ої служив радянській владі тридцять років», «у 1960-ті писав статті з семіотики», «у 1970-ті розводився про нездоланні бар’єри у типах культурної самосвідомости». Як бачимо, минуле, вийшовши з особистісної структури, стає нейтральним по відношенню до людини й не визначає — ані на краще, ні на зле — характеру її теперішніх реакцій.
«Душа є ознакою тіла, — якось пожартував Ляйбніц, — функція є за ідею речі». При тому слід додати, що маніпуляція речами є фізика, а маніпуляція ідеями речей є метафізика, але оскільки ідея речі сама по собі може бути річчю, що має власну ідею, — то світ фізики й метафізики єдиний, себто спільний. Інша річ, що, побутово беручи, описана вище система завше функціонує неякісно. Наприклад, основною функцією КҐБ був захист державної безпеки. Насправді ж захист держави став за імітацію захисту й витворився на відстоювання корпоративних інтересів комітету. Унаслідок того «ґосударство» зникло, а комітет безпеки лишився.
Майже те саме дається помітити й у випадку з теперішньою культурою. Навіть попри зникнення апарату цензури, вона й досі уявляється не фабрикою, де щось продукується, навіть не супермаркетом, в якому щось обмінюється, а зовсім як постісторичний смітник, відпадки з якого набувають більш-менш пристойного соціяльного статусу. «Квілтовий», себто клаптевий характер сучасної культури, де замішані допіру вже поціновані нашими юними хитрованами уламки соцреалістичного айсберга (як неодекаданс) та обрамлені «національним» декором зразки «державотворчого» мистецтва, вільно спостерігати загалом на всьому терені колишнього СРСР. «Коляж став сьогодні за норму та ідеал мистецтва», — значить російський культуролог Г. Померанц, а його співвітчизник М. Безродний взагалі пропонує за модель сучасної культури вважати афішну тумбу, яка позбавлена коріння й крони і яка швидко гладшає за рахунок нашарування нових імен.
«Підсумовуючи мовчання» минулих десятиліть, достеменно можна ствердити, що лишень у рамках зростаючої «випадкової» культури сучасна людина спроможна на щось подібне до справдешніх почуттів. Скажімо, на чуття ненависти до теперішнього сьогодення. Ясна річ, що поданий вище образ є аморфний, неокреслений і випадковий, себто такий, що навіть знищенням його «демократичного» наповнення не врятувати знетямленого абориґена. Відтак ненавидіти химеру (наприклад, владу) означає надавати їй ознак конкретности. Одиноко конкретною є лише сакральна влада, але вона іманентна щодо архетипу; сакральна влада — це влада Золотого Віку: для декого він уже проминув, заторкнувши чи то 1970-ті, а чи 1960-ті, чи зовсім вже 1930-ті роки. Натомість теперішня влада, що є за владу Залізного Віку, для тих багатьох означає лише енергетичного вампіра, який користає з неґативної енергії абориґенів, а тому й ґенерує її у них.
Тож недарма ще Чехов значив, що людина обожнює минуле, ненавидить дійсність і боїться майбутнього. З кожним кроком те, що перейдене, стає у нас чудовим, милим, незабутнім. Слова О. Мандельштама про те, що пластика ґетто буде прекрасна, коли буде повністю знищена, виявилися пророчими. Тим більш, якщо те ґетто недалеке в часі, хоч його побутові ознаки вже майже зникли: так у 1950—60-их роках цілком свідомо створювався ефемерний світ речей — всі ті столики на три ніжки та модернові торшери були вкрай недовговічні. Подібна естетизація злиднів, що на тлі тодішньої боротьби з «вєщізмом» була, звичайно, необхідна для влади, загалом відкидала колишній, більш складний зв’язок людини зі світом його речей: родинні портрети, меблі й т. ін.
Самозрозуміло, що життя на Заході також завше було заідеологізоване. Проте не забуваймо, що це була ідеологія ринку. Натомість, потужна радянська машина утворювала фальшивий світ, покликаний підмінити у свідомості людей світ справдешній. Але якщо колишні гасла були настільки просякнуті комуністичною брехнею та густо замішані на лицемірстві, що їх неважко було відрізнити від реальности, то західні зразки маскульту на зразок реклями вростають у саму реальність, позаяк пропаґують іноді направду корисні речі. Інша річ, що та рекляма постійно втовкмачує пересічному споживачеві: сенс життя у тому, аби купувати, виставляючи се за найвищу мудрість… До речі, ще кілька років тому подібна, по суті, жалюгідна естетика гендлярських відправ сприймалася в Україні зовсім інакше: посеред нечисленних зразків незнаної в нас культури реклями було так багато відвертого кітчу, ще вона навіть видавалася за цілком поважне модерне мистецтво. Таким чином, уважному спостерігачеві ставало зрозуміти, що у світі, де наймення не відповідають поняттям, поняття ніяк не співвідносяться із сутністю, а сутність, у свою чергу, відсутня взагалі, життя не має сенсу: або ви — або система.
Тому авторові сих рядків не видається дивним відхід чималої кількости культурних одиниць з поля теперішніх культур. Аж так повно зрозумівши неможливість поруйнування «пластики ґетто», рівно ж як і усвідомити власну неспроможність співіснування у подібнім контексті, сучасна людина прагне набути «нульової» відмітки на офіційній шкалі громадянської позиції. Скажімо, в мистецтві це проявляється у бажанні «відображати час», але найбільш повно — простір, що заповідає можливість виходу за межі соціяльного. В літературі подібні настрої відбиваються у відродженій естетиці самвидаву й масової втечі у порятунковий нігілізм та ілюзіон: здаватися кимось, а не бути ним. Будь-які крайнощі складаються також із власних можливостей, і лише підсистемне «ніщо» — елемент найбільш певний та стійкий, себто такий, що визначується режимом не безпосередньо, а шляхом відбирання решти елементів. І поки триватиме той процес пошуку зарозумілих «нулів», вони, ті останні, встигають побудувати власну вавилонську ортоґоналю до площини системи і зникнути з її альґебраїчно-бутафорського овиду.
Адже знати, що для творчої особистости набуття власного голосу, власної, непідвладної загальноприйнятим тембрам інтонації — подія, що рівнозначна визволенню. Вже нині мистець вільний тікати безпосередньо «в себе», а не в прикладні щодо його уподобань жанри. Вже не офіційно замовлена «путяща» й вивірена тема буде робити твір видатним, не досконалі дослідження канонів сучасного мистцеві світу, а вже сама лише присутність
