У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

книжкових спецхранах, але як предмет вивчення? Чи єдиний і непорушний був «живий» літературний процес, що саме він, а не «мертві» тексти мусить цікавити історика літератури? Скажімо, навіть не зазираючи до Задзеркалля проблеми, чи то пак до «неофіційних» процесів і практик 1920—30-их років, вільно буде визнати, що предмет історії радянського часу має певні часові межі. Відправна точка — це перші місяці після Жовтневого перевороту більшовиків, коли стала зрозуміла політика щодо України, а також були запроваджені різкі обмеження свободи друку і стали формуватися безпрецедентні стосунки влади з літературою. Друга межа, що відділяє історичний радянський час від радянського Задзеркалля, себто радянської історико-літературної сучасности, насправді рухлива й визначається або умоглядно, або інтуїтивно. При цьому, нібито досліджуючи її навіть у власних «альтернативних» працях, офіційна наука намагається розмити цю межу, підкреслюючи «історичність», а не «життєвість» минулого, сучасного й навіть майбутнього. Слід пояснити, чому це відбувається до сьогодні.

Річ у тім, що кожному «історико-літературному» поколінню, чи то авторів і чи дослідників їхньої творчости, доводилося існувати у певному — стихійному чи вже сформованому — ідеологічному контексті, займаючись або розвитком «жанрових» форм життя, як у 1910-их, або змаганням з канонами, як у 1920-их, або існувати в межах традиції, обумовленої соціяльним тиском, як у 1930-их. Тому хоч який багатий був культурно-історичний спадок, що переходив від попередньої ґенерації, але за щоразу нових соціяльних умов ним користувалися вже на іншому, більш вузькому соціокультурному полі. Звісно, це не могло не відобразитись хоча б на історії української літератури, в якій розвиток аванґардних форм як у вербальному, так і в образотворчому мистецтві від 1930-их років стримувався політичним режимом. З цієї причини і за часів хрущовської «відлиги», і в роки горбачовської «перебудови» в силове поле офіційної літератури входив (виходячи із субкультурного підпілля) не аванґард, а всього лише модернізм, який не вичерпав своїх потенційних можливостей у 1910—20-их роках.

Для будь-якого офіціозу, заклопотаного теперішнім своїм виживанням, вищезгадані питання розмежування «історії» та «життя» щоразу перебувають у далекому минулому, що виносилося, зокрема у 1920—30-их, за дужки реальности «шквальним вітром, який дме з раю», як вважав В. Беньямін. Адже за комуністичною біблією у майбутньому мав би бути рай, чи не так? «Вони робили вигляд і, очевидно, навіть вірили, що захопили владу вимушено, на певний час, а попереду рай, в якому люди будуть вільні й рівні між собою», — писав Дж. Орвел в романі-антиутопії «1984». Утім, сьогодні, зазираючи у Задзеркалля історичного «живого» життя, вільно буде ствердити, що в СРСР заповіданий «рай» мусив існувати вже неодноразово, і тому варто озирнутися назад у пошуках його ознак. Можливо, це буде не дуже комфортне видовище. «Його лик звернений до минулого, — жахався В. Беньямін з побаченого на картині П. Клєє. — Там, де для нас — ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, який несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба. Те, що ми називаємо проґресом, це й є шквал».

Але наразі що ми називаємо проґресом? Правильно: історію, адаптовану для зручного сприйняття людством в часі між його ґлобальними звершеннями. Такими, наприклад, як революції, голодомори, польоти в космос чи утворення СРСР. Для «живої» людини з цього соціяльного катехизму залишається небагато. І тому важить неуникненість особистого погляду з «реставрованої» офіціозом ніби як «для людства» історичної конструкції.

Автор у Задзеркаллі: творець чи матеріял?

За спиною героя — не тільки його єдине, як у кожного, дитинство: позаду нього, як у багатьох, залишилася епоха і країна.

А. Васютков

У дитинстві автор сих рядків ніколи не любив дізнаватися про історію з підручників. Параграфи буяли величезною кількістю фактів, але в них не було відчуття досліджуваного часу, суть якого важко пояснити і штучно відтворити, а можна лише відчути. Посібники виконували запропоновану їм задачу «з точністю до навпаки», вселяючи тверду впевненість у дитячі серця, що історія — це всього лише набір дат, незрозуміло навіщо призначених для вивчення. За сухими й загальними фразами не було найбільш цікавого і хвилюючого, а саме — реальних людей. Підручникова історія була «знелюднена», чи пак «знеособлена», в ній жили не «люди», а «пароплави» — суцільні історичні постаті з ювілейним присмаком знекровленого буття. Натомість історія, знана з «живого» життя, була інакша, в ній багато чого важила доведена до абсурду безбожницька віра.

Адже що означала віра для людини радянського зразка? Все — бо підтримувала її громадське животіння. У що вірили в різні часи цього животіння? У що завгодно, окрім себе — від «лямпочки Ілліча» до стогону космонавтів у міжпланетному етері. До речі, усі знамениті експедиції 1930-их років — порятунок челюскінців, дрейф папанінців, чкаловські перельоти через Північний полюс, польоти у стратосферу — описуються засобами масової інформації як щось украй важке й болісне, хоча разом з тим і радісне, себто варте віри в радянську людину.

У 1908-му році в статті «Сонце над Росією» А. Блок писав: «Часто приходить на думку: все добре, все просто й нестрашно порівняно, поки живий Лев Миколайович Толстой…» Такою ж вірою живилися й пізніше, мовляв, поки Л. Брежнєв живий, війни на світі не буде! Її, до речі, й «не було», якщо не брати до уваги льокальні війни, які радянська Система вела по всьому світові — чиста тобі віртуальна реальність, якою завше був позначений радянський постмодернізм.

Завдяки вищезгаданому святому віруванню народжувався тоталітарний «вождізм», а моделюванню сучасности сприяла ґрандіозна сила бажання, що привчала радянську людину «мірятися п’ятирічкою», заповідаючи у такий спосіб непохитність тоталітаризму.

Загалом варто було повірити в будь-яку ідею — і та обов’язково втілювалась у життя, навіть приватне: міщанське й обивательське, яке ніби завжди керувалося своїми законами. Щасливого апогею ця віра досягла у 1960-их роках. «Возле гагринского пыльного сквера, / Возле гипсового старца-пионера, / В автомате: „Приезжай, ты слышишь, Вера?“ Телефон целуя — странная манера — / Этот пьяный гражданин кричал, хрипя», — змальовував Є. Євтушенко тогочасну модель «радісного» існування. І тут-таки, повіривши, закликав: «Пусть ко мне приедет вера во что-то, / Пусть ко мне приедет вера в кого-то, / Пусть ко мне приедет вера в себя».

Але «уфіолеве сонце над районом», що наче вимандрувало з романного словника А. Платонова й водночас «настроєвої» стилістики