Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

У який же приблизно період мешканці плоскогір’я Сан-Паулу припинили використовувати мову тупі в своєму повсякденному житті? Переважна більшість текстів, які згадувалися вище задля підтвердження факту поширення цієї мови, датовані XVII сторіччям, точніше, як ми побачили, його останнім десятиріччям. Звіт отця Антоніо Паіса ді Санді з’явився у 1692-му або 1693 році. Відома проповідь отця Антоніо Вієйри про сумніви мешканців капітанства датується 1694 роком. У 1697 році побачило світ свідчення єпископа Пернамбуку щодо Домінґуса Жоржі Велью. У 1693 році губернатор Артур ді Са-і-Менезіс надіслав листа з рекомендаціями призначати до парафій Сан-Паулу та всього південного регіону священників, які володіють індіанською мовою.

На початку XVIII сторіччя ще з’являлися, хоча й набагато рідше, достовірні підтвердження цього факту. Згідно з рукописом, люб’язно наданим мені магістром Афонсу ді Таунай, у 1709 році Антоніу ді Албукеркі Коєлью ді Карвалью[277] мав нагоду підслухати розмову капралів війська Сан-Паулу, яке було дислоковане поблизу Гуаратінгети. Зміст цієї розмови, зневажливий щодо нього та його людей, губернатор-чужинець зміг зрозуміти лише завдяки тому, що раніше служив губернатором капітанства Мараньян, де також багато хто розмовляв мовою тупі, або ж завдяки тому, що в його почті перебував священик, який часто спілкувався з місцевим населенням.

До подібних текстів слід додати й свідчення видатного біографа, навіть можна сказати, агіографа отця Белхіора ді Понтеша[278]. Останній, згідно із запевненнями Мануела да Фонсеки, досконало володів «мовою, якою розмовляли ці люди, оскільки за тих часів вона була поширена по всьому району»[279]. Беручи до уваги той факт, що Белхіор ді Понтеш народився в 1644 році, це означає, що протягом другої половини XVII століття індіанська мова була поширена у всьому капітанстві. Проте у середині наступного століття ситуація змінилася, бо отець Мануел да Фонсека[280] розповідає про це, як про події минулих часів. Отже, можна сказати, що процес реальної інтеграції мешканців капітанства Сан-Паулу до португаломовного світу тривав, імовірно, протягом першої половини XVIII сторіччя.

Можливо, саме у першій половині цього сторіччя й навіть пізніше у деяких місцях або серед окремих родин, які не підтримували жодних зв’язків із новими хвилями європейців, цей процес іще остаточно не завершився. Саме так можна пояснити слова Еркюля Флоранса[281], який 1828 року в щоденнику експедиції Лангсдорфа[282] писав, що сімдесятьма роками раніше (тобто близько 1780 року) дами Сан-Паулу цілком природно розмовляли з подругами та рідними мовою бразильських індіанців. «У Парагваї, — додає він, — це явище поширене серед представників усіх класів, але (як колись у Сан-Паулу) нею користуються лише в родині, бо з незнайомими людьми вони спілкуються іспанською»[283].

Підтвердження цим спостереженням можна знайти в уже цитованому вище свідченні дона Фелікса де Асари, а в наші дні подібне явище спостерігається не лише в Республіці Парагвай, а й в аргентинській провінції Корр’єнтес і на півдні бразильського штату Мату-Гроссу. У провінції Сан-Паулу, до якої він прибув у 1825 році, той самий Флоранс іще міг почути загальну мову з вуст деяких літніх людей. Було б не дивно, якби це відбулося протягом його майже піврічного перебування в окрузі Порту-Феліз, де було багато робітників-індіанців і де, як можна прочитати в «Спогадах» старого Рікарду Гумбелтона Даунта[284], на початку ХІХ століття «за зачиненими дверима у домах розмовляли лише мовою гуарані»[285].

У тих місцях, де майже не було підлеглих індіанців, як, наприклад, у Кампінасі, перевага португальської мови була беззаперечною. Проте у тому ж таки Кампінасі у зазначені часи все ще була людина, яка могла правильно розмовляти мовою тупі. Спираючись на усні перекази, Гумбелтон Даунт повідомляє, що Себастьян ді Соуза Пайс, зять такого собі Баррету Лемі, «досконало володів цією мовою». До цього можна додати, що Соуза Пайс народився задовго до 1750 року й помер уже в наступному столітті та, згідно зі згаданими вище переказами, походив із Іту, як, імовірно, й переважна більшість мешканців Кампінаса. Інакше кажучи, він походив із району, де протягом більшої частини XVIII століття проживала значна кількість підлеглих індіанців.

Активним залученням таких індіанців до хатніх і сільськогосподарських робіт до початку масового ввезення чорношкірих рабів можна пояснити й той факт, що мешканці деяких сільських районів опиралися експансії та зростанню престижу португальської мови. Ще на початку ХІХ століття якась донна Жуана Фуркім ді Каспус, дочка