Три сили. Як виховують в успішних спільнотах - Емі Чуа
Якщо ви запитуєте людей з Аппалачії, звідки вони, то зазвичай назва місцевості не лунає. Вони частіше говорять про штат або частину штату, наприклад, Західну Вірджинію або округ Перрі, штат Кентуккі. І їхні описи часто дуже суперечливі775. З одного боку, пекуча краса гірських струмків і крутих пагорбів, з іншого — потворна реальність помираючих міст, покинутих трейлерів і скошених гір, які розривали для видобування корисних копалин відкритим способом. З одного боку, гіркота від негативних стереотипів про реднеків[46], рагулів і «білий непотріб», з іншого — схильність демонстративно підхоплювати ці найменування. Історик з Університету Західного Кентуккі Ентоні Харкінс зазначив, що «південні горяни» таврують назву «селюки» як «страшне приниження» і водночас «беруть її на озброєння для захисту своєї системи цінностей і на позначення свого культурного спадку»776.
Про Аппалачію існує багато міфів. Наприклад, у цьому регіоні начебто небагато людей із залежністю від метамфетамінів777. Однак існують також факти. В Аппалачії вищий рівень онкологічних і серцевих захворювань, а також проблем із тиском порівняно із показниками в країні загалом778. У центральній Аппалачії менше 12% дорослих мають вищу освіту (порівняно із 27,5% загалом в Америці). Попри здебільшого значні прибутки у регіоні, велика частина сільської Аппалачії — а регіон на 42% сільський порівняно із 20% на території решти країні779 — загрузла в незвичній для американських стандартів бідності. Статус округу Оуслі як одного з найбідніших у США не унікальний — те саме можна сказати про чотири сусідні округи у штаті Кентуккі. Зі ста американських округів з найнижчими середніми доходами приблизно чверть розташовано в Аппалачії, тому цей регіон, імовірно, найбідніший у США780.
Якщо можна говорити про «культуру Аппалачії», то це не культура Трьох сил. Загроженість, безумовно, дуже поширена в цьому регіоні як у вимірі економічних проблем, так і у відчутті мешканців, ніби вся країна їх зневажає. Проте багато хто з них шалено пишається своїм регіоном і культурою, тому можна стверджувати, що більшість не має глибоко вкоріненого відчуття вищості щодо решти американців.
Подібно до афроамериканців, мешканці Аппалачії постійно стають об’єктом принизливих стереотипів — генетичних, моральних, культурних, інтелектуальних. (Сучасне суспільство набагато поблажливіше, коли йдеться про образи чи зневагу щодо «білого непотребу», аніж бідняків із інших расових груп781 ). Люди в Аппалачії добре обізнані з цими стереотипами. Вони роками борються з ними, часто потужно і винахідливо, як у поганого хлопця Джима Ґоуда у «Маніфесті реднека»:
У наших журналах, серіалах і блокбастерах весь час принижують рагулів, селюків, горців, когутів і бидло… Ми поступово почали сприймати білий робітничий клас як двовимірних персонажів із мультфільмів. Це роздуті від пива тюхтії, які весь час тягають рушницю, їдять свої шмарклі, ненавидять гомосексуалістів, трахають свиней і мацають своїх доньок…
Ненависть Америки до «білого непотребу» — це, зрештою, її ненависть до себе. Проекція почуття провини. Зручний для Америки спосіб демонізувати себе або радше виконати обряд екзорцизму й якось відокремити демона від себе782.
Як говорить письменниця з Кентуккі Енн Шелбі, одна з поширених реакцій на жарти про реднеків — «підхоплювати тему. На кожен жарт про фермерів відповідайте двома. “Навіщо побудували міст через річку Огайо? — Щоб селюки плавали у затінку”. Верзіть нісенітниці. Вдавайте, ніби ви геть без клепки в голові. Імітуйте і підкреслюйте усі стереотипні характеристики селюків. Один мій друг використовує цей метод і дуже його рекомендує. “Ви весь час збиткуєтеся з них, — говорить він, — а вони й гадки не мають”». Ще одна реакція — «гнів. […] Він може здаватися простою нестриманістю чи надмірною дратівливістю, однак насправді йдеться про наслідок безлічі кривд, великих і малих. Можливо, у цьому величезному розмаїтому регіоні саме це найбільше нас об’єднує»783.
У місті Цинциннаті, де мешкає багато вихідців з Аппалачії, освітяни заснували декілька муніципальних шкіл, щоб «подолати стереотип “тупого селюка”». Координатор однієї з них пояснює: «Ми свідомо — і небезуспішно — намагалися допомогти людям відчути й усвідомити, що бути такими, як вони є — нормально»784.
Годі й казати, що в усьому цьому аж ніяк немає глибоко вкоріненого відчуття вищості. А як щодо контролю імпульсів? Традиція фронтиру і гірської витривалості або суворої непохитності та непереможного духу не зникла, однак у сільській культурі Аппалачії, здається, розвинулося дещо інше. Багато хто — можливо, віддаючи данину згаданим стереотипам785 — описував«приреченість», «пригніченість» або «капітуляцію», що домінують у бідних спільнотах в Аппалачії786. У зворушливих спогадах «Удома, у серці Аппалачії» письменник із Західної Вірджинії Джон О’Браєн описував «фаталізм Аппалачії» як «глибоке відчуття, що ти за своєю природою нижчий, а життя абсурдне і безнадійне»787.
Можливо, у цьому відіграють роль і релігійні переконання. «Ми, мешканці Аппалачії, — віруючий народ»788, — пише Деніз Джіардіна, яка зростала у шахтарському селищі Блек-Вулф у Західній Вірджинії. «Багато хто в горах почав сприймати світ у такий спосіб: “Нащо перейматися? Ісус все одно прийде”. […] Люди моляться, здобувають спасіння і чекають на Господа, який прийде і все владнає». Соціолог Кей Еріксон говорить, що «горянин» схильний почуватися «беззахисним перед Богом, який царює над Аппалачією, перед витівками природи, перед крутійством тих, хто експлуатує його самого та його землю»789. Інші стверджували — попри той факт, що багато хто в Аппалачії працює на двох-трьох роботах, лише щоб вижити790, — ніби колись важлива для горян пошана до праці підупала внаслідок державної соціальної допомоги791.
Хоч би що стало причиною, реальність полягає в тому, що в Аппалачії спостерігаємо тривожні ознаки протилежності контролю імпульсів. Зайва вага доволі поширене явище, як і наркозалежність792. Найпопулярніший наркотик — оксиконтин.
