Українське письменство - Микола Зеров

Українська драматична творчість 20—30-х рр. вся в тій чи іншій мірі зв’язана з темами і літературними формами Котляревського. Степан Писаревський, Квітка, Гоголь-батько, Я. Кухаренко — всі вони стоять на ґрунті комічної оперети та оперети-водевіля і розробляють по суті один і той самий сюжет. «Наталка Полтавка», ця, як висловився Куліш, «копия чужеземных оперетт», та веселий «Москаль-чарівник» стали для свого часу зразками драматичної творчості і заохотили до писання кількох авторів «в разных, далеко отстоящих друг от друга пунктах земли украинской». Найталановитішим із тих авторів був Василь Яновський-Гоголь, батько російського письменника Гоголя Миколи.

Од Гоголя-батька дійшла до нас одна комедія — «Простак, или Хитрость женщины, перехитренная солдатом», написана невдовзі після «Москаля-чарівника» і видрукувана в «Основі» за 1862 р. Друга комедія «Собака-вівця» загинула, мабуть, безповоротно. Все, що зосталося од неї, це короткий переказ змісту в Кулішевих «Записках о жизни Н. В. Гоголя» та ще кілька фраз в епіграфі «Сорочинской ярмарки». Писалися обидві п’єси для домашньої сцени в Кибинцях (маєтку одставного на той час міністра юстиції Д. П. Трощинського), а приблизна дата їх написання рр. 1822—1825-й (на 1822 р. припадає переїзд Трощинського до Кибинець, в р. 1825 Гоголя-батька вже не було на світі).

Сюжет «Простака» цілком тотожний з сюжетом «Москаля-чарівника». І хоча, з одного боку, Куліш доводить, що Гоголь писав з натури, і герої його комедії — «немудрий Роман та дотепна Параска» — справді належали до двірської служби Трощинського; а з другого боку, біограф Котляревського Стеблін-Каменський твердить, що зміст «Москаля-чарівника» — полтавського походження («из местных преданий»), «и происшествие с Финтиком есть действительное событие, несколько переиначенное автором», — проте вірніше буде гадати, що схожість «Москаля-чарівника» і «Простака» лежить не в подібності кибинецького та полтавського «происшествия», а в тім, що обидві п’єси являють собою два варіанти одного мандрівного мотиву. Найближче джерело «Москаля-чарівника» уже знайдено: це — французький водевіль «Le soldat magicien»; джерела гоголівської п’єси треба ще шукати.

Розробляючи сюжет, Гоголь і Котляревський дещо розійшлися в деталях: у Котляревського героїня п’єси Тетяна — жінка цнотлива і чоловікові вірна. Канцеляриста Финтик учащає до неї з власної, так мовити б, ініціативи, використовуючи відсутність її чоловіка-чумака. У Гоголя-батька Параска далеко не втілення чесноти: вона сама випроваджує чоловіка і запрошує до себе «чорнявого» коханця, дяка Хому Григоровича. В дальшому ході п’єси різниця, проте, не збільшується. Приходить сподіваний Хома Григорович, освідчується в своїх почуттях, але його освідчення складене такою старосвітсько-книжною мовою, що Параска не може ні слова в тому зрозуміти: «Одже я бачу, Хомо Григоровичу, що ви в хмару заходите». Під час розмови до хати заходять соцький з москалем-постояльцем. Закоханий дяк мусить лізти до сховку, а горілка, налагоджена для нього, дістається до рук соцького і москалевих. Але виходить соцький, москаль лягає спати — на сцені знову дяк. І знов ненадовго: в сінях чути Романів голос. Роман невдоволений. Порося, яке — замість хорта — дала йому жінка, щоб ловити зайців, видалося мало придатним для тої нової ролі: в рішучий момент воно пустилося навтікача додому. Параска заспокоює чоловіка, показуючи йому зайця, якого нібито порося принесло додому, і робить нову спробу випровадити його з хати: «Піди, мій Романе, поклич дядька й тітку, бо вони зроду заячини не їли». Але тут виростає нова перешкода. Москаль, голодний, ображений неуважністю господині, прокидається з уданого сну, вимагає їсти, а коли йому знов одмовляють, сам, під акомпанемент своїх чарівницьких слів, дістає страву й варенуху. Переможена Параска здається на москалеву ласку, а переможець москаль виганяє з хати дяка, видавши його Романові за нечисту силу і для більшої подібності вимазавши його сажею. Трофеєм в його руках зостається дякова одежа: «Ну, Роман, — говорить він, — теперь черта выгнал, а гнездо себе возьму».

Як бачимо, комедія Гоголя мало тратить поруч «Москаля» Котляревського: в ній багато живої і хорошої безпосередності. Менш оброблена літературно, трохи безцеремонна щодо гумору, вона менше має умовностей оперетної форми: дидактичних реплік та вокальних нумерів, що тільки порушують природність діалогу. Залежність її од Котляревського почувається лише в двох-трьох другорядних деталях: у словах москаля про «лавреники» та ще в москалевому виконанні українських пісень («Ах, был, да нетути, да поехал на мельницу»).

Дуже високо ставив Гоголя-батька Куліш. Вважаючи «Москаля-чарівника» ненатуральним (див. II, § 7), він вельми вихваляв «Простака» за його «естественность и правдоподобие». Він ладен був припустити як хронологічне, так і артистичне першенство «Простака». «Мы не знаєм наверное, — писав він, — которая из этих двух пьес написана прежде. Если «Москаль-чарівник», то комедия Гоголя-отца сбавляет много цены произведению Котляревского. Если же Гоголь-отец взял сюжет «Москаля-чарівника» и обработал его по-своему, то он поступил так, как поступали немногие таланты, которые, переделывая написанные уже пьесы, устраняли ошибки авторов их и давали сочинению новую жизнь». Оцінка, безперечно, перебільшена: з одного боку, Гоголь-батько, при всім своїм «правдоподобии», допустив такий «трюк», як полювання на зайця з поросям; з другого — Котляревський, при всіх художніх своїх «хибах», надав п’єсі більш досконалої будови артистичної, обійшовся меншою кількістю дійових осіб, блиснув яскравішим і сильнішим, не вважаючи на деяку літературщину (розмови Тетяни з Финтиком про Йосифа Прекрасного), діалогом.

Менше хисту виявили драматурги, що взялися обробляти сюжет «Наталки Полтавки». Одного з них ми уже знаємо. Це — Я. Кухаренко, малоталановитий автор чорноморсько-патріотичної травестії «Харко, запорозький кошовий». В 1836 р. з-під його пера з’явилася п’єса, оперета «Чорноморський побит на Кубані». Дія Кухаренкової п’єси відбувається на тлі тієї ж доби, що й «Харко»: це свого роду «драмована хроніка» 1794—1796 рр., перших початків кубанського козацтва, коли одважні рештки січового братства та інші втікачі з України осаджували нові землі й запорозьке здобичництво мусило миритися з родинним життям та мирним господарюванням. Сюжет «Чорноморського побиту» — то є сюжет «Наталки Полтавки», тільки розроблений більш докладно, з більшою кількістю подробиць. Перед нами кохання дівчини й парубка, яким на перешкоді стоїть рідня, що виглядає кращої — вигіднішої — партії. Вдова Драбиниха, мати Марусі, героїні п’єси, шукаючи їй жениха,