Українське письменство - Микола Зеров
«Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Боже ти мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько! А тих, мовляв, дівчат і молодиць… Не проти ночі згадуючи! О бодай їх! досі з думки не йдуть. Одну списав покійничок Котляревський «Наталку Полтавку», та увесь світ звеселив; усі наші, і москалі, і німці, і турки — не нахвалються; «спасибо», говорють, «хоть хохол, а выкинул штуку знатную!» Що ж би було, якби всіх списать!»
Добродушна балакучість Квітки, непереможний комізм молодого Гоголя в цих надуманих рядках вироджуються в широке і порожнє просторікування.
Ця зумисне простацька манера переходить і в епістолярний стиль тих часів. Варт передивитися «Супліку» Гулака-Артемовського до Квітки, Квітчину «Супліку до пана іздателя» (приложену до «Салдатського патрета»), приватне листування Квітки, Гребінки, Гулака-Артемовського — скрізь і всюди ми побачимо цю ніби народну розмову. От, напр., Квітка. В теплому, зворушливому листі до Шевченка, розповідаючи про своє перше враження од «Кобзаря»: «Я його притулив до серця, бо дуже шаную вас і ваші думки крепко лягають на душу», — він нараз прохоплюється:
«Ні вже так, що ваші думки! Прочитаєш і по складам і по верхам, та вп’ять спершу. А серце так і йока».
От «писулька» Гулака-Артемовського, — ще грубіша:
«Йовграпе! Бажав єси казки: от тобі «Солопій та Хивря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги. Сам бачив єси, та деяким і не повилазило, що я захирів так, що й голови не підведу, та ще й доведеться вистояти добрий калантир у домовині!»
Але рекорд і тут побиває Гребінка. От як переказує він старому Квітці враження од його повістей:
«Давно, дуже давно я вас знаю, добродію, не один раз я одводив душу, балакаючи з вами, не раз плакав від щирого серця, слухаючи ваших казок, або реготавсь, як той козак, до не змогу — от що! А ви цього й не знаєте! Ще недавно оце я вам казав, та й не я один, а всі наші — превелике спасибі за «Козир-дівку»; з біса була десь гарна дівчина! Я читав таки ваше рукописне у цензурі; прочитав та аж облизавсь!»
А от з другого листа — перша звістка про перші віршовані спроби Шевченка:
«А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, тільки цмокни та вдар руками об поли!..»
На зразок таких листів-«писульок» складалися і авторські передмови до збірників та окремих публікацій, напр., «Дещо про того Гараська» Гулака-Артемовського. І навіть поважна, далека од травестійного жанру муза Шевченкова часами ступала на цей шлях. Прочитаймо передмову до «Гайдамаків»:
«По мові передмова, можна б і без неї. Так ось бачите що: все, що я бачив надрукованого (тільки бачив, а читав дуже небагато), всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно не треба передмови, а коли вже пускаю в люди, то треба й з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія!» Так, далебі так, вибачайте, треба предисловія…»
Дещо облагороджена, перейнята високою думкою про те, що «житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою зостанеться од моря і до моря слав’янськая земля», — ця передмова все-таки повторює не одну ґримасу гулаківсько-гребінчиного стилю.
