Але що особливо цікаво, це те, що Гребінка не відчув українсько-історичного колориту «Полтави». Пушкін, прославляючи державні заслуги Петра і його знамениту «вікторію» над шведами, як подію, що забезпечила успіх його реформаторським планам, зумів, проте, зрозуміти і, під впливом автономічно-шляхетського памфлету кінця XVIII в., т. зв. «Історії Русів», сформулювати настрої українських патріотів мазепинських часів.
Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы, —
говорить у нього Мазепа. Гребінка був українським патріотом такого ж обивательського типу, як і Гулак-Артемовський. Його український патріотизм подібний був до узору, вишитого на канві щирої відданості російській офіціальній програмі самодержавія, православія і народності. При меншій дозі сервилізму та «облесного роялізму», як у Гулака, він єднав в собі дві любові. З одного боку —
Измлада, от самой моей колыбели, Мне грустно стенали пастушьи свирели; Печаль разливалася в песнях родных. Рыдая, я слушал унылую Чайку; Мне пели, как ляхи сожгли Наливайку.
З другого:
…Царство без границы Надвинулось на многие моря. И запад, и восток, и юг, и север В одно слились. Везде — язык славянский, Везде святая праведная вера, И правит им один великий царь. И царство то чудесное — Россия.
З цими речами, вложеними в уста Богданові Хмельницькому, з цими поглядами політичними, Гребінка постарався зламати вістря занадто різким незалежницьким заявам пушкінського Мазепи:
Давно, без дідівської слави, Ми як воли в ярмі жили У підданстві або Варшави, Або великої Москви.
Настрої козацької молоді, сповненої певності, що коли б на її чолі стояли «старый Дорошенко иль Самойлович молодой», «Тогда б в снегах чужбины дальной / Не погибали казаки, / И Малороссии печальной / Освобождались уж полки», — тратять у нього щонайменше половину своєї енергії:
