Українська міфологія - Володимир Галайчук
Випадково розбити чи роздушити зноска під час виношування годованця вважали небезпечним. Зокрема, розповіді з таким сюжетом популярні на Кам’янка-Бузьчині: «Тутка був їден хлопець, пас корову. І той хлопчинка взєв собі вшив міщєтко таке маленьке, а курка як знесла таке їйце, довбіньочку, і він взєв то міщєтко прив’єзав собі під пахвою. А хлопці (а то діти) взє´ли його такво стиснули, — то казав мій чоловік, шо кров вже бýла, на зав’язі. То вже сі, видно, він зав’язував».[755]
В іншому варіанті один чоловік зауважив, що його сусід рубає дрова, тримаючи сокиру лише правицею. Щось запідозривши, чоловік підкрався й «легенько його потиснув».
Зазвичай після невдалої спроби завести «помічника» той, хто намагався це зробити, втрачав якщо не життя, то принаймні здоров’я чи розум. Одна жінка, котра роздушила зноска під час виношування, потім «дуже сі мучила — ни давало її вмирети».[756] Майже повсюди стверджують: «…не дай, Бог, аби його пустив — то вже нічо’ не поможе».
Часто трапляється вірування, що годованця потрібно ще «знати», «із ним треба знати, обходóтисі як», бо «то шось, як роздобували, то казали, шо то не кождий міг вітримати».[757] Тож не випадково в одній із розповідей ідеться про зв’язок домашнього духа з певною «книжкою», вочевидь, із так званою «Чорною магією»: «Казали, шо купуют на базарó. В нас там чоловік був, і він його точно мав. А як умирав, і сповів його внуці. А до него такой треба знати. Як вона зачєла, то її діти зачєли слабувати, зачєло їх крутити. Ну, і потом віднесла вона, в нас тут чоловік був, любив ворóжити, ту книжку. І рано чоловік ше садив бульбу, а до вечера пішов давати в стайні худобі, і як його в стайні скрутило, як його їмило, і не могли ради дати, і він до вечора вмер. І язик в нього був так, шо священик ховав, то казав, шо ше такого не видів. То донька його віднесла ту книжку назад і каже: «Бери собі назад ту книжку». Може, тому ґазді добре робит, шо він має всьо, а комусь робит погане».[758]
Потрібно сказати, що в одному селі уявлення про різні способи набуття духа-збагачувача можуть побутувати синхронно. Зокрема, один із респондентів коротко відповів на це запитання так: «Можна було купити, в спадок получити, а можна було і просто нажити — то як курка знесе зносок, то його треба носити сім днів під лівов пахов — та й будеш собі мати».[759]
Вигляд. Стосовно вигляду годованця багато хто вважає, що «єго ніхто не видит, лишень той, шо буде єго мати». Нерідко люди уникають відповіді на запитання, як виглядає «допоміжник», обмежуючись репліками «Я його не бачив / не бачила», «Ми у церкву ходимо» тощо. По суті, така відповідь сигналізує: «Я ходжу до церкви, годованця не маю, тому його не бачив (не бачила) і відповісти на запитання не можу й не хочу».
Розповіді інших опитаних засвідчують здатність годованця до перетворень: мовляв, «він на всьо сі може перекинути»:
— «А він собі може бути і великий, і маленький, і пес може бути з него, дівка може бути».[760]
— «Він може котом, псом, курков може».[761]
— «Та то кіт, перетвориться в кота, або в собаку, абощо».[762]
— «Говорили, шо він міг і котом бути, і псом бути, і чим-нибудь міг сі перетворити».[763]
— «Найчастіше то в кота мілько перетворювався, чорного або білого».[764]
— «То він в шо хоче, в те й може ся перекинути. Він і в людину, і в дубину, і в кота, а як треба, то зовсім невидимий буде».[765]
— «То не бýло пір’я, тіло, — а лиш тінь когута. І коли воно вже втікало, то то вже не був когут. То було шось тіпа кота, такого великого кота, собаки, от шось таке».[766]
— «Як вилупився, він на всяке міг ся перемінити. Ну, на хлопа, як на мавпу, на пса. Перемінював си. І котом, каже, і когутом. Воно ся в очах показує, як лунь, як кіт (тіко воно біше), — то страх від того».[767]
— «Біда ге пес, ге кіт ся перемінювала».[768]
— «Хлопчик, звичайно вбраний, так як хлопчик, а загодó він будé баранчиком, а загодó будé псом…»[769]
Якщо це пес, то надміру великий чи з неприродно великими вухами. Також годованець може перетворитися на вовка, чорного коня, корову, свиню, мокре теля, курку («кýря — не кýря»), когута, ворону, бузька, вужа чи гадюку, цвіркуна тощо. Він нібито не може набути лише подоби ягняти й голуба, що спричинене певним сакральним статусом цих тварин у християнському світобаченні. Розпізнати годованця у вигляді тварини можна було за тим, що людину в його присутності охоплював безпричинний страх.
Попри поліваріативність, найчастіше в демонологічних бувальщинах та оповідках годованець фігурує як великий чорний чи червоний кіт:
— «Виділи десь там його в дуплі, але я не виділа. То таке троха білше як кіт, чорне, але на нім нігде цятки нема білого… Бо мені їден чоловік казав, я хотіла взяти чорного котика, бо то гроші ведуці, є така прóповідка. А він каже: “Дивисі, бери котика, але той котик, шо не має ніде нічо’ білого, не бери, бо тобі ті гроші не треба. Якшо він не має під шийов маленької білої цяточки, то вже не котик”».[770]
— «Приходит до стайні, а кіт так корову ссе — йой боже! Він його як копнув, а кіт поліз на під, на стайню, — всьо сіно до грама на стодолу скинув був. То в мене мій сват приказував. То в нього в сусідки був той нечистий. А вони шось там засварилися були, то він прийшов і копнув. А то той, рогатий, моци би не мав. Відтак прийшла тота жінка та й каже: «Василю, а ти нащо кота так убивав?» А він каже: «То то
