Метаморфози, або Золотий осел - Луцій Апулей

розділяю загальних радощів, нашорошив вуха, роздув ніздрі й заревів щосили, ні - м'яко сказано! - наповнив повітря громовим криком. Дівчину батьки повели до будинку, обійняли й оточили турботою, а мене Тлеполем завернув назад - у лігво розбійників у супроводі великого гурту в'ючної худоби та містян. Я почвалав охоче, бо моїй вдачі властива допитливість, а тепер конче хотів стати свідком [122] того, як будуть схоплені грабіжники. Ми застали їх все ще знешкоджених більше вином, аніж мотуззям. Після того, як пограбоване майно було забране і винесене з печери, нас навантажили золотом, сріблом та іншим добром; одних розбійників, що були зв'язані, приволокли до найближчих урвищ і скинули у провалля, інших зарубали на місці їхніми ж власними мечами і там-таки залишили. Задоволені такою помстою; ми повернулись до міста. Багатства, забрані в розбійників, були передані до міської скарбниці, а врятовану дівчину, згідно з законом, передали Тлеполемові.

14. З цього часу молода, називаючи мене своїм рятівником, турбувалась про мене з найбільшою запопадливістю. У день весілля наказала наповнити мій жолоб до краю ячменем і дати сіна стільки, що вистачило б і для бактрійського верблюда(13). Але коли я побачив, що собаки донесхочу понаїдалися смачними рештками після розкішного банкету,- тим, що їм дали, і тим, що самі поцупили,- я став проклинати на всі заставки Фотіду за те, що перетворила мене на осла, а не на собаку.

Після першої пошлюбної ночі і першої любовної насолоди молода раз у раз нагадувала своїм батькам і молодому про свій обов'язок вдячності, який вона має по відношенню до мене, поки їй не пообіцяли, що вшанують мене якнайдостойніше. Нарешті скликано на нараду найвідданіших друзів, Щоб поміркувати, як гідно мені віддячити. Так, один з участників цієї високої ради був за те, щоб мене тримати у дворі і, звільнивши цілковито від роботи, годувати ячменем найкращого сорту, бобами та викою. Однак, верх взяла думка іншого учасника ради, який, маючи на увазі мою свободу, пропонував віддати мене на сільські луки, щоб я там собі вільно гасав серед кінських табунів і, спілкуючись із кобилами, давав їхнім власникам численний приплід у вигляді породистих мулів.

15. Отож негайно викликано конюха, і після довгих попередніх повчань віддають мене під його опіку і кажуть забрати з собою. Вельми задоволений і зраділий, я побіг уперед, окрилений надією, що назавжди розпрощаюся з паками та іншою поклажею і, на повній свободі, тепер, на початку весни, коли зазеленіють луги, напевно ж знайду десь троянди. Крім того, мене не покидала така думка: якщо мені в ослячій подобі виявляють стільки вдячності й пошани, то, коли я знову стану людиною, удостоюсь набагато більших добродійств. Але як тільки наглядач [123] худоби вивів мене далеко за місто, виявилось, що нічого мріяти про насолоди і навіть про тінь свободи. Бо його жінка, нечувана скнара й негідниця, змусила, запрягти мене в ярмо, обертати млинове жорно і, підганяючи сучкуватою палицею, молола хліб для себе та своєї сім'ї коштом моєї шкури. Але не задовольняючись тим, що я натужував усі свої сили, щоб їх годувати, заробляла ще, змушуючи молоти зерно для сусідів. А мені, бідоласі, за таку тяжку працю навіть не давала призначеного ячменю. Відпущений для мене ячмінь, який я мусив молоти на цьому млиновому жорні, вона продавала довколишнім селянам, а мені після цілоденної виснажливої роботи тільки під вечір давала непросіяні й брудні, висівки, яких неможливо було їсти, бо тріщав на зубах пісок.

16. Коли я вже цілковито знемагав від таких мук, жорстока Доля піддала мене новим випробуванням, очевидно, для того, щоб, як то кажуть, я завдяки своїм доблесним подвигам зажив гучної слави. Річ у тім, що той поважний конюх, трохи запізно виконуючи наказ хазяїна, одного разу пустив мене пастися разом із табуном кобил. І ось я, опинившись нарешті на волі, веселенько підстрибуючи і млосною ступою тьопаючи, почав приглядатись до найгарніших кобил як до своїх майбутніх дружин. Але і ця радісна надія обернулась для мене в смертельну небезпеку. Бо сталось передбачене: племінні жеребці, яких довго і щедро вигодовували для парування, і без того грізні, в усякому разі сильніші від будь-якого осла, злякались мого суперництва й виявились противниками розплоджування покручів. Вони, нехтуючи законами Зевса Гостинного и і люто осатанівши, накинулись на мене як на свого суперника. Один із них звівся на диби і, високо піднявши могутні груди й голову і витягнувши шию, з усієї сили лупонув по мені передніми копитами. Інший, повернувшись до мене опасистим задом, став брикати задніми копитами. А ще інший пригрозив мені злобним іржанням і, зіщуливши вуха, вишкіривши зуби, блискучі й гострі, як сокири, геть-чисто мене покусав. Щось подібне я читав колись про фракійського царя(15), який своїх нещасних гостей кидав диким коням на розтерзання й пожирання; цей могутній тиран так заощаджував ячмінь, що голод ненажерливих тварин заспокоював людським м'ясом.

17. Ось так мордований найрізноманітнішими нападами жеребців, я з тугою подумував про повернення до млинового жорна. Однак Доля, яка ще не наситилась моїми [124] стражданнями, вигадала для мене інші муки. Мене вибрали возити дрова з гори, а за погонича поставили хлопця, їй-бо, наймерзеннішого з усіх хлопців. Мало того, що мене мучило сходження на стрімку гору, не досить і того, що я від дибання по кам'янистих стежках постирав собі копита, цей виродок безугавно дубасив мене палицею і так дошкульно, що біль від цих ударів проникав аж до кісток. Оскільки він лупцював мене постійно по правому стегні і попадав в одне і те ж саме місце так, що аж здерлася шкура, і, власне кажучи, на тій дірі чи навіть ямі утворився широкий струп. Хлопець, проте, не переставав лупити по кровоточивій рані. До того ж він навантажував мене неймовірною купою дров, так що можна було подумати, ці в'язки призначені не для осла, а для слона'. Коли ж поклажа внаслідок надмірної ваги перехилялась на один бік, він навіть і не здогадувався зняти трохи полін з перевантаженого боку і, облегшивши таким чином тягар, дати мені змогу хоч дух перевести, або принаймні перекласти кілька полін на другий бік і цим самим урівноважити важку ношу. Навпаки, до легшого боку він прив'язував ще й каменюки, щоб у такий спосіб привести вантаж до рівноваги.

18. Для нього усе ще мало було моїх нестерпних мук від непосильної ноші, бо