Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Португальці дуже рано відчули героїчну велич їхніх подвигів і безумовну й тривалу значущість тієї високої думки, яка їм передувала. Думка, що вони перевершили навіть легендарні подвиги греків і римлян, нав’язувалась як даність у всій літературі XVI сторіччя. Водночас зазначимо, що ця літературна екзальтація зростала мірою того, як усе стрімкіше наближався занепад португальської могутності. Це певний різновид ретроспективного звеличення, використаний у майже педагогічних цілях, який можна знайти, наприклад, на сторінках творів історика Жуана ді Барруша[215]. А «величний й гучноголосий запал» Луїса де Камоенса[216] можна цілковито зрозуміти, тільки якщо, крім «Луізіад», прочитати «Вправного солдата» Діоґу ду Коуту[217], який малює картину хай і не абсолютно достовірну, але принаймні позбавлену тієї палкої поетичної ідеалізації.
Не можна поклавши руку на серце стверджувати, що хоча б одне з найбільших заморських починань португальців було по-справжньому популярним у королівстві. Очевидно навіть, що власне відкриття морського шляху до Індії було персональним рішенням короля, яке не поділяли його радники. Їм здавалося нерозумним відмовитися від чогось конкретного заради невизначеного або проблематичного. Таким конкретним, за словами Даміана ді Ґойша, було мирне освоєння Гвінеї та добропристойне завоювання низки місцевостей в Африці заради прибутків торговців, збільшення доходів до державної скарбниці та забезпечення службою дворянства. Пізніше, коли аромат індійської кориці потягне з королівства дедалі більше людей, з’являться інші причини, аби суворо засудити східний замір. Річ у тім, що швидке збагачення або надія на це зазвичай настільки засліплюють людей, відволікаючи їх від переваг продуктивної праці, як правило, рутинної та монотонної, що вони починають по-справжньому вірити лише у щасливий випадок і вдачу.
Негативний вплив на характер португальців, який, імовірно, справили заморські завоювання, був, як відомо, невід’ємною темою творів поетів і хронікерів XVI сторіччя. І зовсім невипадково самий факт цього впливу збігся у цілому з процесом піднесення торговельної буржуазії, яка почала своє сходження ще за часів Авіської династії[218] та помітно зміцнилася після того, як Дон Жуан ІІ зміг збити пиху придворної знаті.
Відносна розмитість меж соціальних класів привела до того, що в Португалії це піднесення не наштовхнулося на серйозні перешкоди, на противагу тому, що зазвичай відбувалося в країнах, де феодальні традиції пускали довге коріння, внаслідок чого класова стратифікація була набагато жорсткішою. Оскільки досить часто внукам ремісників не заборонялося піднятися до рівня родовитих людей і змішуватися з ними, усі прагнули досягти статусу ідальго.
У результаті соціальні та духовні цінності, які традиційно були притаманні саме цьому класові, перетворилися й на характерний атрибут постійно зростаючого класу буржуазії. З іншого боку, було неможливим консолідувати або кристалізувати етичні цінності, які б кардинально відрізнялися від традиційних аристократичних цінностей. Також не можливо було й завершити перехідний період, який зазвичай супроводжується буржуазними революціями, аби запанували нові цінності.
Мірою просування соціальними сходами широкі верстви населення втрачали свою примітивну класову ментальність задля приєднання до панівних груп. Тому жодна з «чеснот торговця», традиційно пов’язаних із буржуазією, не може породжувати прихильність. Характерно, що у португальця такі слова, як «торгаш» та насамперед «перекупник», викликають відчуття презирства, ці слова з давніх-давен і ще й сьогодні в іспанській мові позначають, і без будь-яких стигм, купця або бізнесмена. Позитивні для генуезців такі чесноти, як наполеглива спритність, ощадливість, точність, пунктуальність, суспільна солідарність тощо, ніколи так і не змогли прийтися до смаку португальцям[219].
«Нова аристократія» XVI сторіччя була португальцям особливо чужою. І не лише через ганебність її худорідного походження, а й, мабуть, тому, що її статус нагадував соціальний статус міських торговців, який вважався пов’язаним якимось чином із соціальним походженням, а не з надмірною пихатістю. Цим і пояснюється наполегливе прагнення «нової аристократії» розірвати зв’язки з минулим тією мірою, якою це минуле було пов’язано з походженням, та одночасно й прагнення ствердити самих себе з усією палкістю неофітів, що є невід’ємним атрибутом аристократії справжньої.
Подібна гіпертрофія справжніх або уявних ідеалів шляхетного класу в цьому разі могла б відповідати потребі компенсувати для самого себе та для інших недосконалу інтеграцію в середині самого цього класу. Винахідливість та імітація посіли місце традиції як найважливішого принципу насамперед у XVI столітті, коли розширилися прориви у самих по собі неміцних перепонах, які в Португалії
