Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

Цим правилам спокійної поміркованості, позбавленим надмірної суворості й уже вельми далеким від аристократичних і феодальних ідеалів, демонструє свою прихильність і син магістра Авіського ордену, коли радить читачам свого трактату заради впорядкування свідомості «не рухатися без певної підстави, не уникати знаків, снів і вищої поради [...]»[228]. У цьому він показав себе зразковим представником того реалізму, який відмовляється від містичного марення й абстракції, який навіть у релігії схиляється до більш особистого благочестя, до більш відчутних проявів божественності. І якщо точним є той факт, що в середньовічній португальській літературі з характерною наполегливістю з’являється тема дисонансу між людиною та світом, то хіба не очевидно, що цей самий дисонанс уже передбачає існування певного позитивного образу — смаку до цього світу й до життя? Зовсім не намагаючись виявляти повне презирство до людського суспільства, віддалення від нього, у цьому разі це майже завжди означає неможливість повністю залишити земну суєту суєт. Сам Амадіс[229], взірець мужності та зерцало лицарства так і не зміг перетворитися на справжнього анахорета у пустищі Бідний Бескид, оскільки повинен у всіх своїх мріях і творах відтворювати незабутні спогади про Оріану.

У ліриці трубадурів ця думка відбилася в чистому вигляді, сповнена палких проявів почуттів, ніжних або похмурих спогадів, нездійснених прагнень, прокльонів, розчарувань, але ніколи ми не знайдемо в ній тих безособових конструкцій, якими згодом так захоплюватимуться митці доби Ренесансу та класицизму; в ній створено тихий садочок інтимних емоцій. Будь-який теоретичний порядок тут виглядає незвичайно, оскільки приватний досвід завжди індивідуальний і унікальний. Багато зла можна було б вибачити, каже персонаж твору «Діана» Хорхе де Монтемора[230], та багато нещасть не сталося б, «якби ми більше не вірили добре підібраним словам і добре обґрунтованим доводам, що йдуть від щирого серця, бо саме такими словами виказується зло, яке, навіть коли ті слова справедливі, ранить як ніщо інше». Роздуми, які є справжнім відлунням цього твердження, зустрічаємо в «Молодій і гарній»: «[...] про печалі не можна сказати нічого впорядковано, бо вони трапляються невпорядковано»[231]..

Хоча португальська поезія й наділяє такий стан людської душі позитивними рисами, по завершенні періоду романтизму вона ніколи не підносила їх до точки повного розпаду особистості, цим самим доводячи, що вона все ж таки належить до латинської та іберійської гілки. Вона також не губиться поміж метафізичних ризиків або безглуздості, які є притулком нонконформістів. Португальська поезія оспівує розчарування, але не намагається накликати бурю, викликати диявола або зробити золото. Вона сприймає не той порядок, який створюється людьми праці, а інший, якого дотримуються з певними безтурботністю та свободою, це порядок сіяча, а не каменяра. Це також порядок, в якому розташовані божественні та природні речі, оскільки, за словами Антоніо Вієйри[232], якщо зірки перебувають у порядку, то «це порядок, створений впливом, а не примусом. Бог не грає на Небі у зоряні шахи»[233].

Бачення світу, яке у такий спосіб, у повному сенсі цього слова, розкривається в літературі, насамперед у поезії, залишило свій відбиток у найрізноманітніших сферах діяльності португальців, головно у сфері, яка нас цікавить передусім: колоніальна експансія. Утім, слід зазначити, що жоден поштовх ззовні не спонукнув би їх усерйоз оволодіти перебігом подій, порушити порядок природи. І в цьому випадку показовою є та різниця, яку можна спостерігати між ними та іншими піренейськими народами. Напористість, з якою Кастилія прагнула централізації, кодифікації, уніфікованості та яка віднайшла своє найкраще втілення у любові до скрупульозних розпоряджень (які можна застосовувати, як уже наголошувалося раніше, навіть під час планування колоніальних міст), пояснюється відсутністю внутрішньої єдності народу та постійною загрозою розвалу країни. Іспанський народ був повинен боротися у межах своїх власних півострівних кордонів із проблемами Арагону, Каталонії, Країни Басків, а також із морисками[234], причому остання проблема була вирішена не в 1492-му, а тільки в 1611 році.

Тінь імперських амбіції Кастилії нависла над фламандцями та німцями, бургундцями та міланцями, неаполітанцями та сицилійцями, мусульманами Північної Африки й індіанцями Америки та Сходу. Проекція монархії Габсбурґів поза межі країни й океанів обов’язково супроводжується наміром усе врегулювати, принаймні в теорії, якщо не на практиці, шляхом, так би мовити, механічного примусу. Це прагнення до стандартизації, яке є продуктом штучного й не дуже надійного приєднання, або ж раде бажання об’єднати настільки незв’язані між собою частини, можна